«Я також небезпечна жінка! — згадував Андрій за вечерею слова Інни. — І ще невідомо, за кого тобі боятися більше. За неї чи за мене».

До квартири зателефонували. Андрій здригнувся і злякано глянув на Наталю.

«Як швидко все закінчилося, — подумав Андрій, а перед його очима в одну мить промайнуло чи не все його життя. — Я ж нічого не встиг. А скільки було планів, надій. Нічого не встиг. Нічого…»

Андрій виразно, яскраво та барвисто побачив раптом свої дитячі роки, роки юнацтва, юності. Роки зрілого віку теж згадалися, але в якомусь невиразному вигляді. Особливо туманними були останні роки життя. Точніше – останній рік.

“Він пролетів, як один день, – з жахом подумав Андрій, – таке враження, що тільки вчора я познайомився з Інною, і ось тепер…”

– Що з тобою? — запитала Наталя, тим самим відволікаючи Андрія від спогадів, що захлеснули його.

– Зі мною? — нервово перепитав Андрій. — Зі мною нічого.

— Тоді чому такий переляканий вигляд?

— Переляканий? – перепитав він. — Чому «зляканий»?

– Не знаю чому.

До квартири зателефонували знову.

— Піду, відчиню, — сказала Наталя.

– Ні! – вигукнув Андрій, хапаючи її за руку. – Не відкривай. Прошу тебе.

«Це вона, – подумав він. – Інна!в».

– Чому не відкривати?

– А навіщо? — нервово відповів Андрій. — Ми ж нікого не чекаємо.

Наталя з цікавістю подивилась на нього.

– Дивний ти якийсь, – задумливо промовила вона.

До квартири зателефонували знову.

— Давай, не відкриватимемо, — попросив Андрій. — Справді, навіщо. Скоро вже ніч.

Наталя глянула на годинник.

— Ще восьма година.

— Як восьма? — вигукнув Андрій.

– Так. Восьма.

– Тим більше.

— Що тим більше?

– Не час для гостей.

– Я тебе не розумію.

І знову пролунав дзвінок. Наталя підвелася з-за столу.

– Піду, дізнаюся, хто це, – сказала вона.

Андрій лишився на кухні. Він згадав учорашню розмову з Інною.

– А завтра ввечері я прийду до тебе додому, – сказала вона на прощання.

– До мене? – Не зрозумів Андрій. – Для чого?

– Для того, коханий, – відповіла Інна тихим, ніжним, лагідним голоском, – щоб познайомитися з твоєю дружиною. Її Наталією звуть?

– Наталія.

– Хочу розповісти їй про нас.

– Про нас?

— Ну, звісно, ​​про нас, дурню. Про кого ще мені розповідати?

— Я не знаю, але може тобі взагалі не треба нікуди ходити і комусь щось розповідати. Навіщо? Адже нам і так добре.

– А буде ще краще, коханий, – відповіла Інна. – Довірся мені.

– Довіритися тобі?

– Мені, коханий, мені. Я все зроблю сама.

– Сама? Чому сама?

— Тому, що ти на це не здатний.

– Я здатний. Запевняю тебе, я здатний. Я сам із нею поговорю.

— Ти обіцяєш мені це вже давно. Але так нічого й не робиш.

— Нагоди не трапилося. Розумієш?

— От і не треба чекати нагоди.

– Чому не треба? А як же тоді…

— Тому що я зрозуміла, що ти не хочеш говорити зі своєю дружиною, коханий, тож за тебе це зроблю я.

— Але ж ти не знаєш мою дружину! Це небезпечна жінка! Хитра! Ти не знаєш, як із нею розмовляти.

— Ти боїшся?

— Не за себе, кохана. Я боюсь за тебе.

– Я теж небезпечна жінка! — тихо, ніжно й лагідно промовила Інна. — І ще невідомо, за кого тобі боятися більше. За неї чи за мене!

— Але ж я…

— Завтра! Я прийду до восьмої.

— А якщо її не буде вдома?

— Постарайся, коханий, зробити так, щоб завтра ввечері ви обоє були вдома. Не змушуй мене гніватися.

І ось тепер Наталя пішла відчиняти двері, а Андрій з жахом думав про своє майбутнє.

— Вам кого, дитино? — спитала Наталя, відчинивши двері й побачивши Інну.

– Взагалі то, я не дитинка, – гордо відповіла Інна. – Я – кохана вашого чоловіка.

– Ви, вибачте, хто? – перепитала Наталя.

– Я – кохана Андрія! Я — кохання всього його життя. Я — та, без якої він не мислить свого існування і тому…

— То це ви? — радісно вигукнула Наталя. – Ну нарешті то. Господи, я вже думала, що й не доживу до цього дня… Андрію, ти знаєш, хто нам прийшов? — обернувшись, гукнула Наталя. — Вас, вибачте, як звати? — Наталя знову обернулася обличчям до гості.

— То це… Інн я.

– Інна. Яке чудове ім’я. Інна. Як добре, що ви прийшли, Інна. Це просто чудово, що ви прийшли. Ви навіть не уявляєте, як чудово, що ви прийшли саме сьогодні. Адже я так рідко тут буваю. І це просто диво, що ви мене сьогодні тут застали. Ви вірите у дива, Інна?

– Я не знаю. Взагалі-то, я прийшла не за цим, а щоб сказати, що…

— А я вірю, — продовжувала Наталя. — Ось тепер точно вірю. Хоча, як і ви, Інна, я теж учора ще нічого не знала і вже ні в що не вірила.

Інна трохи розгубилася від такої явної, щирої, непідробної радості щодо її приходу. Інна чекала будь-чого, готова була до всього, тільки не до цього.

«Але ти не знаєш мою дружину! – згадала Інна застереження Андрія. – Це небезпечна жінка! Хитра! Ти не знаєш, як із нею розмовляти».

– Я зараз не в’їхала, – сказала Інна. — ви достеменно зрозуміли, хто до вас прийшов?

— Ну, звісно, ​​мила ви моя. Ще б мені не зрозуміти. Та що ж я в дверях вас тримаю. Проходьте, Інна. Проходьте, ласкаво просимо.

— Дякую, звичайно, — невдоволено пробурчала Інна, заходячи до квартири, — тільки все це якось дивно.

– Давайте ваше пальто. Чудове пальто. Це вам Андрій купував?

– Андрій. А як ви здогадалися?

– Ну так! — з усмішкою відповіла Наталя. — Ще б мені не здогадатися. Якось двадцять п’ять років разом прожили.

– Так, – погодилася Інна. — Власне, саме тому я й прийшла, щоб…

— Та що ж це ми в передпокої розмовляємо. Ви проходьте у вітальню. Ми зараз вечеряємо. Бажаєте з нами?

— Я, власне…

— Ходімо, ходімо. Не соромтесь.

Вони зайшли до вітальні.

— Ось, Андрійку, — радісно повідомила Наталя, — дивись, хто до нас прийшов. Інна.

Андрій відповів на це радісне повідомлення жалюгідною подобою посмішки.

– Відразу попереджаю, – рішуче заявила Інна, – я прийшла сюди не для того, щоб їсти.

— Звісно, ​​звісно, ​​— відповіла Наталя. — Ви прийшли поговорити. Про майбутнє своє і Андрія. Все розумію. Ми слухаємо Вас. Сядьте, де вам зручно, і розповідайте.

Інна оглянула вітальню, вибрала собі крісло і опустилася в нього. Наталя суворо подивилась на Андрія.

— Наталко, — ледь чутно видавив із себе Андрій, — це не те, що ти думаєш. У тому сенсі, що… Я сам хотів тобі все пояснити, але…

— Все гаразд, Андрюша, — тихо відповіла Наталя. — За мене не хвилюйся. А гостя нам зараз усе пояснить. Так, Інна? Ми слухаємо вас.

Інна вирішила почати одразу з головного.

— Ми з Андрієм зустрічаємося вже понад рік, — сказала вона. — І ми матимемо дитину. А ще я втомилася жити на орендованій квартирі і хочу мати нормальну сімʼю. Я це заслужила. Мені чужого не треба. Але все, що належить Андрію за законом, він отримає.

Ми можемо з ним жити чи в цій квартирі, чи в іншій. Я знаю, що у вас є ще одна квартира. А ще у вас є дві дачі. І дві машини. І два гаражі.

– Як більше року? – здивувалася Наталя, переводячи погляд на Андрія. – І ти весь цей час мовчав?

— Наталя, я хотів сказати, але не був певен, що…

— Що це не серйозно? – продовжила Наталя. — Розумію. Але тепер, коли минув рік, і до того ж Інна чекає на дитину… До речі, а кого чекаєте? Дівчинку чи хлопчика?

– Це неважливо, – сказала Інна, яку вже почав дратувати захоплено щасливий тон Наталії.

«Чого вона така радісна? – думала Інна. – У неї зараз чоловіка відведуть, половину майна заберуть і одну залишать, а вона радісна».

— І правда, — погодилася Наталя. – Справді, яка різниця. Головне, що наш Андрійко знову стане татом. Ах, ти, шалун, — ласкаво подивившись на Андрія, сказала Наталя, — такі події й приховував. Чому? Боявся, що тебе з дому виженуть?

Андрій у відповідь тільки мовчки хитав головою, крутив очима, глибоко дихаючи, відкривав і закривав рота, як риба, викинута на берег, і розводив руками.

— Хвилюється, — пояснила Наталя. – І це зрозуміло. Втретє татом буде. Ви ж знаєте, Інна, що в нього є ще двоє синів?

– В курсі, – відповіла Інна. — Але ваші діти вже виросли та живуть окремо.

— Виросли, Інна. Це ви правильно замітили. І мешкають окремо. У них уже є свої діти.

Останні слова остаточно вивели Інну з себе.

— Та начхати мені на ваших дітей , — закричала вона. — Чого ви мені голову морочите? Я тут тільки потім, щоб ви усвідомили, що Андрія я у вас забираю. І давайте на цьому припинимо цю безглузду розмову.

Але крик Інни не справив на Наталю жодного враження. Вона, як і раніше, залишалася спокійною і незворушною.

— Одну хвилинку, — сказала Наталя. – Мені треба подзвонити. Не надовго залишу вас.

Наталя вийшла із вітальні. Інна подивилася на Андрія.

— Бачиш, — сказала вона, — це виявилося набагато легшим, ніж ти думав.

І знову Андрій у відповідь тільки мовчки кивнув, покрутив очима, глибоко вдихнув, видихнув і розвів руками.

— А ось і я, — сказала Наталя, яка повернулася до вітальні. – Не сумували? Андрію, ти якийсь блідий. Ти добре почуваєшся? Дивись, зараз тобі не можна розклеюватися. Ти скоро станеш татом, – вона подивилася на Інну. — Бережіть його.

– В сенсі? – не зрозуміла Інна.

— У сенсі здоров’я.

– За це не хвилюйтеся.

— Як не хвилюватись. Все-таки, батько моїх синів.

Наталя подивилася на годинник.

– Отже, – сказала вона. – На чому ми зупинилися? Ах так! Ви забираєте Андрія. Ну що ж. Не смію вам заважати. Забирайте. Рада, що дожила до цієї щасливої ​​миті. Чесно кажучи, вже й не сподівалася, що колись подібне станеться.

– Що саме? – не зрозуміла Інна.

— Ну а хто його забере звідси, — відповіла Наталя.

– А ось з цього місця детальніше, – попросила Інна.

— Так, а чого тут детальніше, — відповіла Наталя. — Адже ми з ним розлучилися вже півтора роки тому. І майно поділили. Поділили все: дачу поділили, цю квартиру поділили, і другу квартиру поділили, і другу дачу теж, і машини поділили, і навіть гаражі поділили. Усе поділили. Нічого не лишили.

Але так вийшло, що коли ми розлучилися з Андрійком і все поділили, справи в нього пішли невдало. Йому знадобилися гроші. І я викупила у нього всю його половину. Загалом все, що ми поділили, знову стало моїм.

– Тобто? – не зрозуміла Інна. – Як вашим? А що в нього? Нічого нема?

— Нічого, — відповіла Наталя. — Хіба він вам не сказав?

– Ні.

— Дивно, — задумливо промовила Наталя. — Чому він вам не сказав про це? У будь-якому разі це його не врятувало.

– В сенсі? – не зрозуміла Інна. – Що не врятувало?

— Ну, він продав мені назад половину. Це його не врятувало. І він все одно залишився ні з чим. І тоді він почав благати мене, дозволити йому жити в цій квартирі. Я не хотіла його тут залишати, але він і діти вмовили. Сказали, що інакше він пропаде.

Але Андрій обіцяв, що як тільки він зустріне жінку, яка його покохає, він одразу піде звідси. І я його пошкодувала і погодилася дати притулок. А як інакше? Все-таки не чужа людина. Потрапив у скрутну ситуацію. Я навіть іноді годую його вечерею. Коли буваю тут. Адже я вже одружена. За іншим. Втім, це вам, мабуть, зовсім не цікаво?

– Зовсім не цікаво, – слабким голосом відповіла Інна.

— Я так і зрозуміла, — вела далі Наталя. – А сьогодні у нас особливий день! Ви знайшлися, Інна. І я цьому дуже рада. Бо, чесно кажучи, мій колишній чоловік мене вже втомив. І якби не ви, я вже не знала, що мені робити.

До квартири зателефонували. Андрій здригнувся.

– Хто це? — злякано спитав він.

— Це Віра Петрівна, — відповіла Наталя і подивилася на Інну. — Вона просила зателефонувати, коли це станеться. Зараз я вас, Інна, познайомлю з однією чудовою жінкою.

– Не треба, Наталко! — тихо вигукнув Андрій. – Не пускай її.

– Я швидко, – відповіла Наталя.

І невдовзі вона повернулася до вітальні з ще однією жінкою.

— Ось, Віра Петрівна, це вона, — урочисто промовила Наталя. – Інна. Дуже любить вашого сина. Чекає від нього дитини. Мріє вийти за нього заміж.

Наталя подивилася на Інну.

— Ну що ж ви, Інна? Ну, зробіть простіше обличчя. Адже це ваша майбутня свекруха. А ви, Віра Петрівна, чому така похмура? Це ваша майбутня невістка. Ну, що ви обидві, як не рідні. Обійміться, нарешті.

А коли Віра Петрівна попрямувала до Інни, щоб обійнятися, та схопилася з крісла і, з криком жаху, вибігла спочатку з вітальні, а потім із квартири.

— Боязка така, — сказала Віра Петрівна і подивилася на сина. — А чого ти сидиш? Особливого запрошення чекаєш?

Провівши колишнього чоловіка та його маму та зачинивши за ними двері, Наталя полегшено видихнула.

КІНЕЦЬ.