Світлана з Ритою поверталися з роботи.

Працювали вони у різних місцях, але були подругами і не переговорити біля свого під’їзду, просто не могли.

Розуміли, що треба готувати вечерю. Але діти дорослі, а чоловіки додому не поспішають. І ці «пару хвилин» іноді доходили до години.

-Ой, Світлано, наш Микола Павлович іде!

З ними порівнявся ще бадьорий дудусь і привітно їм посміхнувся:

-Здрастуйте, дівчата!

-Здрастуйте! – мало не в один голос промовили подруги.

Вони подивилися старенькому вслід.

-Схоже, що один хороший мужик у нашому домі! – зітхнула Рита. – Ну, хто ще до нас звертається «дівчата», найчастіше – бабусі.

-Рито, Рито, дивись! – кивнула подруга на жінку, що вийшла з того ж під’їзду. – Ця нова сусідка, Оксана, схоже, за Миколою Павловичем нашим бігає.

-Та ти що?! – уважно подивилася та на нову сусідку. – І правда ж!

-Тихше, вона до нас іде!

-Здрастуйте, сусіди! – жваво промовила та, підійшовши до подруг.

-Привіт! – кивнула Світлана.

-Схоже, ти, Оксано, на нашого Миколу Павловича око поклала? – одразу запитала Рита.

-А що? Я одинока. Півроку тому на пенсію вийшла. Він теж сам. Живемо поряд., – незворушно відповіла та.

-Так йому ж.., – хотіла щось сказати Світлана, але Рита зупинила подругу і продовжила.

-Ми не заперечуємо. Можеш заміж вийти за нього.

-І вийду, як візьме, – оптимістично заявила Оксана.

-Он уже й повертається, – кивнула головою Рита. – Добре, не будемо тобі заважати.

-Ритко, ти що задумала? – запитала подруга, коли вони підійшли вже до свого під’їзду.

-А що, – засміялася та. – Весілля зіграють і нас запросять.

Микола Павлович окинув поглядом Оксану. Та посміхнулася:

-Миколо Павловичу, ідемо разом. Нам по дорозі! – сказала вона.

-Ти маєш на увазі, до другого поверху?

-Можу і в гості запросити тоді до третього, – лукаво сказала Оксана.

-Ой, Оксано, пізно мені по гостях ходити. Це ти он якась красуня, а я вже у віці.

-Та годі вам прибіднятися, – усміхнулася жінка. – Ви ще досить гарний мужчина.

Микола Павлович бадьорим кроком дійшов до свого поверху. Поглядом провів Оксану, яка жила поверхом вище.

Він зайшовши в квартиру, сів на табуретку і подумки пожартував:

-Які там побачення? Тут би до квартири дійти.

Не встиг він відпочити, як двері в квартиру відчинилися.

-Онучко! – на обличчі старого з’явилася радісна усмішка.

-Як ти, діду? – запитала та, знімаючи туфлі.

-Нормально, Таня! – він підвівся. – Ось по хліб ходив.

-Ходімо на кухню! – вона взяла пакет. – Новина у мене є.

-Ходімо, ходімо! – побрів він за внучкою.

-Мій Ярослав, нарешті, одружитися надумав.

-Йому вже скільки?

-Двадцять чотири, – онучка тяжко зітхнула. – Як час летить! Недавно його на руках носила.

-Я теж ніби, недавно й тебе на руках носив, – сказав він. – І твою маму – теж. Як у неї справи?

-Все бурчить, що заслабла. Я вчора дядькові Андрієві і дядькові Вові дзвонила. Про весілля сказала. Обіцяли приїхати.

-Давно пора! Вже два роки, як мої сини тут не показуються.

Микола Павлович ще довго розмовляв з онукою…

Коли Оксана повернулася додому, то почала готувати голубці.

По-перше, як вона вважала, краще за неї цю страву ніхто не готує.

По-друге, вони довго не псуються. Можна їх залишити в тарілці, а наступного дня прийти за цією тарілкою.

Звичайно, швидко цю страву не приготуєш, але й поспішати нікуди.

Тепер вона жінка зовсім самотня. Чоловіка десять років тому не стало.

А нещодавно зять відвіз дочку та онуків до Києва.

Після продажів та розмінів квартир, їй купили цю однокімнатну на третьому поверсі з чудовим ремонтом.

А оскільки до самотності Оксана звикати не збиралася, то почала швидко знайомитись з сусідами.

І вже ніяк не могла пройти повз Миколу Павловича.

Живе він поверхом нижче. Звичайно, далеко не молодий, але і їй уже шістдесят, і красунею ніколи не була.

А сусід, не гірше за інших, виглядає. Компліменти при кожній зустрічі говорить…

Вона приготувала голубці, поклала у гарне блюдо, привела себе в порядок.

Оксана підійшла до квартири Миколи Павловича і тут двері самі відчинилися.

Перед нею стояла жінка її віку. Обидві здивовано дивилися один на одного.

І тут Оксана, несподівано навіть для неї самої, запитала:

-А ви хто?

-Я онучка Миколи Павловича, – відповіла та і продовжувала здивовано дивитись на Оксану. – А ви хто?

-Ви онучка?

-А що? Не схожа?

-Ні.

-Так, а ви хто?

-Я – сусідка… У гості.., – розгубилася Оксана.

І раптом онучка голосно розсміялася.

Усміхнулася і Оксана:

-Ви чого смієтеся?

-Я не проти, що ви до нього в гості, – сказала Тетяна крізь сміх. – Тільки моєму дідові через місяць сто років виповниться…

І вона тут же підхопила тарілку з голубцями, яка почала опускатися з рук Оксани.

-Ну добре, я пішла! – помахала рукою Тетяна.

Тут двері знову відчинилися. У дверях з’явився господар.

-Ти чого тут, Оксано?

-Та ось я… Хотіла вас голубцями пригостити.

-Так? Ну заходь пригощай! – здивовано відповів дідусь.

-А він зовсім не схожий на сторічного! Виглядає років на сімдесят. Життєрадісний. Чому б і не проводити з ним вечори? Одній жити сумно, – подумала Оксана і зробила крок через поріг.