Після роботи Олеся заїхала до подруги, щоби обговорити з нею одну важливу новину. І засиділася в неї допізна. А свого чоловіка попередити забула. А він не міг до неї додзвонитися, бо телефон був розряджений. Внаслідок чого Ігор розхвилювався і припустив найстрашніше, що спало йому на думку: що в Олесі є інший, і вона зараз з ним.

— А що я міг подумати? – виправдовувався пізніше Ігор. — Якщо вже опівночі, а її все нема. А я не можу до неї додзвонитися з шостої вечора. І вона не дзвонить.

А Олеся згадала про чоловіка, коли було вже пізно і треба було повертатися додому. Тоді вона помітила, що телефон розряджений.

– Ой, – сказала Олеся, – Ігор, мабуть, хвилюється. Як я могла забути про нього?

– Що тепер буде?! – схвильовано запитала подруга. — Він у тебе такий ревнивий.

— Ревнивий, — сумно зітхнувши, погодилась Олеся. – Ще який!

– Як же ти тепер? Хочеш, я йому подзвоню та все поясню?

– Ні. Ось якраз тобі краще не дзвонити. Він і так уже, мабуть, запідозрив казна-що. А якщо ще й ти подзвониш, і почнеш мене вигороджувати, він ще чогось вигадає.

– Що ж робити? – турбувалася подруга. — Може, ти подзвониш йому? Скажеш, що в тебе все гаразд і ти повертаєшся?

— Це ще дурніше, ніж коли ти зателефонуєш.

– Чому?

— Тому що він скаже, що не хоче мене бачити, і щоб я не приїжджала.

— Так, а що ж ти робитимеш? Як додому повернешся? Без дзвінка?

— Повернусь без дзвінка.

– А що скажеш?

– Вигадаю що-небудь. Все залежатиме від того, які дії він здійснить.

— А як ти думаєш, що він зробить? – запитала подруга.

— Щось таке! — посміхнувшись, відповіла Олеся. — Щоб я запам’ятала назавжди і більше так не робила. Фантазія в нього багата. Тому я нічому не здивуюсь.

— Я хвилююся за тебе.

— І даремно.

Подруги попрощалися. Олеся викликала таксі та поїхала додому. Але у квартиру потрапити не змогла. Замок не відчинявся.

Вона подзвонила у двері. За хвилину двері відчинилися. Олеся хотіла увійти, але Ігор не пустив її.

— Не поспішай, кохана, — сказав він, загороджуючи прохід і виставляючи за двері валізу та кілька великих коробок. — Я зібрав усі твої речі. Ти тут більше не живеш.

– З тобою все гаразд? — спитала Олеся. – Ти погано виглядаеш.

— Зі мною все нормально, — відповів Ігор. — Ми розлучаємося.

– І що? — спокійно промовила Олеся. — Навіть якщо ми розлучаємося, це не привід робити дивні вчинки.

– Дивні?! — вигукнув Ігор. — По-твоєму, я роблю…

Але Олеся не дала договорити Ігору. Вона відсунула його убік і увійшла до квартири.

– Речі занеси назад, – сказала вона, знімаючи туфлі.

— Олеся, нам треба поговорити! – закричав Ігор.

— Не кричи, — тихо попросила Олеся. — розкричався він. Ніч на подвір’ї. Сусіди вже сплять. Думаєш лише про себе.

– Поговорити треба, – тихо сказав Ігор.

— Навіть якщо й так. Кричати навіщо? Занеси речі, зачини двері і… поговоримо.

— Я все одно разом з тобою не житиму. Після всього, що мені довелося пережити за ці чотири години, я не маю наміру…

І знову Ігор не зміг договорити. Олеся не дозволила.

— Не живи, — тихо промовила вона, — тебе ніхто не примушує. Але речі занеси назад. Ти що, думаєш, що я зараз кудись поїду? Вночі? За кого ти мене маєш?

– Де ти була?

— Речі занеси.

— Олеся, я вимагаю, щоб ти…

— Речі! — тихо, але вибагливо повторила Олеся. – Занеси!

Ігор заніс у квартиру валізу та коробки і подивився на Олесю.

– Розумниця, – ласкаво промовила вона. — Тепер двері зачини.

Ігор зачинив двері.

– Молодець. Тепер пішли до спальні, і ти мені все розкажеш.

– Це не я! – Ігор знову перейшов на крик.

– Тихіше! — пошепки вимовила Олеся. — Сусідів розбудиш. Що ж не ти?

— Це ти мені маєш все розповісти, — пошепки сказав Ігор. – Ти! А не я!

— Ну, гаразд, гаразд. Якщо ти наполягаєш, я тобі все розповім. Кричати навіщо? Пішли до спальні.

— В яку спальню, Олеся? Ти не розумієш, що відбувається? Ти що, не бачиш, у якому я стані? Чимало запитань, відповіді на які я хочу отримати, а у тебе тільки спальня на умі?!

– Все бачу. Все розумію. Але зрозумій і ти мене. Я спати хочу. Зараз я ляжу, накриюся ковдрою, ти вимкнеш світло і почнеш ставити свої безглузді питання, а я стану на них відповідати.

— Дурні?!

— Ну, гаразд, гаразд. Ти станеш ставити мені свої розумні запитання. Домовились?

Ігор з жахом спостерігав за тим, як дружина спокійно роздяглася, лягла в ліжко, накрилася ковдрою та заплющила очі.

— Вимкни світло і лягай, — сказала вона.

– Що ти таке кажеш? — обурено вигукнув Ігор. — Лягай?! Після всього, що сталося, ти ще маєш нахабство мені пропонувати…

— Світло вимкни. Господи, як я сьогодні втомилася. Якби ти тільки знав.

— Я все одно з тобою не ляжу, Олеся, — сказав Ігор, вимикаючи світло. — Між нами нічого більше немає і бути не може. Все скінчено.

У відповідь Ігор почув легке хропіння дружини.

“Що таке? – подумав Ігор. — Вона заснула, чи що? Точно спить. Та вона зовсім нахабніла. Ні сорому, ні совісті. Треба прямо зараз викинути з квартири. На сходовий майданчик! До ліфтів! Щоби знала. Щоб на все життя запам’ятала, як не дзвонити до чоловіка і не повідомляти йому, де знаходиться».

Ігор уявив, як це робитиме, і зрозумів, що задумав у принципі неможливе.

«Я не мужик, – подумав він, – я на таке не здатний. Інший би на моєму місці… А я… Так мені й треба».

Він сів на ліжко і став будити дружину.

– Олеся! – Сказав він.

— Так-так, — слабким, сплячим голосом відповіла Олеся, — я не сплю. Я все пам’ятаю. Задавай свої запитання, а я…

— Де ти була?

– Там, – вона махнула рукою кудись угору.

– Ти була з ним?

– Ні.

— Не бреши мені, Олемя. Я все знаю. І давно це у вас?

– Ні.

– Зрозуміло. Отже, ви зустрічаєтеся нещодавно. І коли це почалося?

У відповідь знову почулося слабке сопіння Олесі. Ігор штовхнув її.

– Я не сплю, не сплю. Я все чую.

– Давно це?

– Вже три місяці.

— Чому ти мені одразу не сказала. Адже ми домовлялися, що якщо таке станеться, то одразу повідомляти один одного. Чому?

— Я хотіла переконатись, — слабким голосом відповіла Олеся.

— У чому переконатись?! — вигукнув Ігор.

Він знову штовхнув дружину, зрозумівши, що вона знову заснула.

— У чому переконатись? – повторив Ігор своє запитання.

— У цьому,— прокинувшись, згадувала Олесяя,— як його… Що серйозно. А то знаєш, — вона повернулася на інший бік, насилу підбираючи слова, — як буває. Може, й немає нічого. Навіщо мені тебе хвилювати марно?

– Тобто? – не зрозумів Ігор. — Ти хочеш сказати, що якби зрозуміла, що не любиш його, то приховала б мене, що це взагалі було? Так чи що?

— Ну, а як я можу його любити, якщо нічого немає, — сонно відповіла Олеся, — нанівець, як то кажуть, і… Сам розумієш. Ні й ні… Значить, не вийшло. Значить, іншого разу.

— Якого разу?

Він знову штовхнув дружину.

— Якого разу, я питаю, — сказав Ігор. — Олеся, прокинься! Ти що, готова була б і далі продовжувати так само?

– Так. Тому що я, як і будь-яка жінка, хочу бути щасливою. А без неї — яке щастя. Без неї це так… У всякому разі, для мене. Але цього разу все серйозно. Так сказали спеціалісти.

– Які фахівці?

– Ну, ці. Які визначають терміни. Коротше, за півроку ти станеш татом. Так що, коханий, швидко розлучитися в тебе по-любому не вийде.

«Це що ж виходить? – подумав Ігор. — Я скоро стану татом? Так, чи що?

– Ще питання є? — слабким голосом поцікавилась Олеся.

– Ні. Тобто… Так.

— До ранку зачекає?

– Зачекає, – відповів Ігор.

– Добраніч.

— Спокійної, — розгублено відповів Ігор. – Ночі.

Всю ніч Ігор просидів на кухні, представляючи своє майбутнє. А фантазія в нього багата.

Розмова продовжилася вранці під час сніданку. Олеся розповідала, як все було насправді, та їла млинці, які Ігор сам приготував.

— Чому ж ти мені не подзвонила від подруги, коли зрозуміла, що телефон розряджений, дурненька? — лагідно поцікавився Ігор. — Чому не сказала, що ти в неї?

— А ти повірив би? — наповненим ротом відповіла Олеся.

– Повірив би! Звісно, ​​повірив.

– Ігоре, – серйозно сказала Олеся, намазуючи черговий млинець згущеним молоком, – ми ж обіцяли говорити один одному тільки правду.

Ігор замислився.

— Ти маєш рацію, — погодився він. — Я не повірив би. Я вирішив би, що ти з іншим.

— Тож я й не подзвонила.

— А як ми її назвемо?

– Кого?

— Нашу дитину.

– Яку дитин? — розгублено відповіла Олеся.

Якийсь час Ігор мовчки дивився на дружину. Доївши черговий млинець і помітивши дивний погляд чоловіка, Олеся вирішила, що останнє її питання — це перебір.

– Жартую, – сказала вона, – якщо дівчинка, то Джульєтта, якщо хлопчик…

– Рома! – поспішив припустити Ігор.

– Вгадав.

Минуло п’ять років. Ігор та Олеся купили свою квартиру. У них було вже двоє дітей – хлопчик та дівчинка. І весь цей час Ігор мріяв помститись Олесі за те, що колись вона затрималася в гостях, а йому не зателефонувала. А слушного випадку не було. Але Ігор чекав і вірив, що час розплати прийде.

І ось, нарешті, Ігору випала нагода помститися Олесі за її провину п’ятирічної давності.

Цього дня Ігор пішов із друзями на футбол, а після матчу вони зайшли до бару. Засиділися. І Ігор забув зателефонувати дружині. А коли згадав про дружину, то побачив, що телефон розряджений.

— Що скажеш дружині? — турбувалися друзі. – Хочеш, ми їй подзвонимо?

— Не треба нікому дзвонити, — впевнено відповів Ігор. — І взагалі, за мене не хвилюйтесь.

«За тобою борг, Олеся. — радісно думав Ігор. — Настав час платити. Для чого чекав? Давно треба було вчинити так само. Ах так. Спочатку народилася Джульєтта, потім Роман народився. Не було до цього. Але тепер усе, Олеся. Настав час розплати».

Ігор розраховував зробити так само, як п’ять років тому зробила Олеся. Але в нього нічого не вийшло. Тому що його дві валізи та чотири коробки знаходилися біля дверей квартири. А до самої квартири він потрапити так і не зміг.

Йому довелося поїхати ночувати до мами. І лише за місяць Олеся його вибачила і дозволила повернутися додому. І тепер Ігор, якщо затримується десь, завжди повідомляє про це дружині.

КІНЕЦЬ.