І дня не минуло, як Дмитро повідомив мамі, що пішов від Насті, а Роза Василівна вже смикала за ручку і стукала ногами у двері квартири невістки.

— Чому ви стукаєте, Роза Василівна? — здивовано спитала Настя, відчиняючи двері. — Адже дзвінок є?

– Де?

– Так ось.

– А-а. Ну так. Дійсно, дзвінок. Вибач. Звичка. У квартиру пустиш?

– Не пущу.

– Це ще чому? Ану, відійди вбік.

— А з якого дива?

– Тобто?

— Що Вам робити у моїй квартирі?

— Є що.

— Ваш син учора ввечері пішов від мене до іншої.

– І правильно зробив. Йому давно слід було піти від тебе.

— Ну от і нема чого вам у мене робити, якщо правильно зробив, — сказала Настя.

— А до чого тут це? Пішов і пішов. Це мене не турбує. Це ваші справи, і вони не стосуються мене. Я тут з іншого приводу.

— З якого приводу?

– Я прийшл за половиною майна.

– Якою ще половиною?

– Нажитого у шлюбі. Ось якою! Думаєш, я не знаю, що за ті два роки, що ти жила з моїм сином, ви купили дуже багато всього? Знаю! І меблі, і побутову техніку. Мені Діма все розповідав. Щойно щось купувалося, то одразу він мені про це й повідомляв. І не має значення, що мій Дімочка тут не зареєстрований. За законом, половина майна – його. Зрозуміла?! Та пусти в квартиру!

– Та не пущу я вас. Навіть якщо половина його, ви тут якимось боком?

– А таким! Що сам Дімочка соромиться своє забрати. А ти й скористалася. Так? Тільки нічого в тебе не вийде! Тож я тут за нього. Та пусти, кому кажуть.

— Так от, виявляється, в чому річ, — радісно вигукнула Настя. — Дімочка все своє вам віддав?

— Мені, голубко, мені. Мене уповноважив. Та пусти всередину.

— Ну, так би й сказали.

— Я так одразу й сказала. Та пусти ж ти в квартиру, справді, скільки можна.

Настя відійшла убік, пропускаючи свекруху до квартири.

– Звичайно звичайно. Вибачте, Роза Василівна. Проходьте. Я одразу й не зрозуміла. А ви, виявляється, за Дімочку заступаєтеся. А Дімочка, значить, сам не зміг за себе постояти? Так? Вам доручив?

Роза Василівна увійшла до квартири і одразу попрямувала на кухню.

– Мені доручив, мені, – відповіла вона на ходу. — Сказав, що все, що йому належить, він мені дарує.

— У вас напрочуд дбайливий син, Роза Василівна.

— Дбайливий, дбайливий, — відповіла Роза Василівна, — не відволікай мене.

З кухні свекруха пішла у ванну кімнату. Вийшовши з ванної, вона пройшлася по всій квартирі і повернулася до передпокою.

— Отже, — сказала Роза Василівна. – Я тобі ось що пропоную. Забираю холодильник, пральну машину та пилосос.

— А як же меблі, Роза Василівна? – здивувалася Настя.

— А меблі твої мені задарма не потрібні, — відповіла Роза Василівна, — своїх вистачає. Твої все одно ставити нікуди.

– Меблі ви можете до себе на дачу відвезти.

— Жартуєш? Звідки в мене дача? Адже ви мені її так і не купили.

— Так буде дача, Роза Василівна. Все у вас буде. Які ваші роки.

– Смієшся наді мною?

— Анітрохи. Я впевнена, що рано чи пізно, але вам дістанеться хороша невістка, яка купить вам дачу.

— Ще невідомо, коли це буде.

— Ну, не може ж Дімочка щоразу помилятися! Колись він зробить правильний вибір.

– Щось я сумніваюся.

— А я вірю, Роза Василівна. А поки ці меблі можуть і у вас в квартирі постояти.

Роза Василівна зітхнула і ще раз пройшлась по квартирі.

— Заманливо, звичайно, — сказала вона. — Але, побоююся, процес може затягнутися.

— Та годі вам «затягнутися». Рік, щонайбільше два. І у вас буде дача.

– Думаєш?

— Я вірю у Дмитра.

— Гаразд, — сказала Роза Василівна. – І що ти пропонуєш? Тільки відразу попереджаю, від холодильника, пралки та пилососа я не відмовлюся.

– І не відмовляйтеся. А на додачу до цього, я ще й усі меблі вам віддам.

— Усі меблі?

– Усі.

– І не шкода?

– Для вас – ні.

— А чого це ти так розщедрилася?

— А хочу, щоб ви не думали про мене погано.

— Ти така смішна, Настя. Адже я в будь-якому разі погано про тебе думатиму. І інакше не буде. Ніколи! Можеш навіть не сподіватись. Хоч ти мене озолотиш.

— Нехай так, зате в мене совість чиста.

– Іронізуєш, так?

– Та що ви. І в думках немає. Від чистого серця.

— Ось відчуваю, якийсь каверз у всьому цьому є. Не зрозумію тільки який.

— Немає ніякої каверзи, — сумно відповіла Настя. — А тільки добра моя воля і…

— Ой, ось тільки не починай. По очах твоїх бачу, що гидоту якусь задумала.

— Одразу і гидота. Ображаєте ви мене, Роза Василівна, незаслужено. А я від щирого серця.

— Гаразд «від щирого серця». Вмовила. Зараз викличу машину, вантажників і все відвезу. І не думай, що стану тобі за це дякувати.

– Я й не думаю.

– От і не думай.

— Тільки в мене до вас буде одне прохання, — ніби між іншим промовила Настя.

Роза Василівна насторожилася.

– Що таке? — спитала вона.

— Розписку напишіть.

– Розписку?

— Ну, що всі меблі та побутову техніку, за дорученням сина, ви забрали у мене безкоштовно.

— Ах, це, — заспокоїлась Роза Василівна. — Це без проблем.

Вона написала розписку і вже за три години всі меблі та техніка з трикімнатної квартири Насті були загружені в машину. І свекруха поїхала.

А Настя дивилася їй услід і посміхалася. І недобра то була посмішка.

— І куди ж тут меблі та інше заносити? — перелякано спитав бригадир вантажників, оглядаючи квартиру Рози Василівни. — У вас тут лише дві кімнати та кухня. Боюся, не влізе.

– Влізе! — впевнено промовила Роза Василівна. — Несіть сміливо.

— А куди ставити? — дивувався бригадир.

— Ставитимете туди, куди я вкажу.

Під чуйним керівництвом Рози Василівни всі меблі та техніка були розміщені у її малогабаритній двохкімнатній квартирі. І квартира тепер більше була схожа на лабіринт, ніж на людське житло.

«Нічого-нічого,— думала Роза Василівна,— дарованому коневі в зуби не дивляться. А меблі тут нові. Коли Діма купить мені дачу, я туди старі вивезу, а нову залишу собі. Нічого. Все буде добре”.

За два дні до цього.

– Я від тебе йду, – сказав Дмитро. — До іншої жінки. Я вже винайняв для нас з нею квартиру. І забираю всі меблі та техніку.

— З якого дива ти забираєш всі меблі та техніку? – здивувалася Настя.

— А з такою, — відповів Дмитро, — що я винайняв квартиру без меблів. Так дешевше.

– І що? – відповіла Настя. — А якби ти винайняв квартиру без вікон та дверей?

– Я маю право на половину майна. За законом! Закон на моїй стороні.

— Так на половину, а не на все.

— Що тобі шкода, чи що?

– Не шкода. Але чому я маю робити тобі й тій, заради якої ти мене покинув, такі подарунки?

— Тому що ти також багато заробляєш. А я йду сам. Без скандалу. Інший би на моєму місці тобі тут ще довго псував нерви, поки не розлучилися. А я ні. До того ж у тебе добре серце. Ну, будь ласка, Настя. Ну, що тобі важко, чи що. Адже я знаю, що в тебе є совість.

— Совість у мене, звісно, ​​є. І серце у мене — добре, але не таке, щоб…

— А нам із нею зараз і так важко. Вона чекає від мене на дитину.

– І що?

— Значить, не віддаси по-доброму?

– Безкоштовно – ні.

— Не думав, що ти така, Настя.

— Коротше, Діма. Хочеш всі меблі та техніку, плати половину. І забирай все.

— Ну, На-а-а-стя, — занурив Дмитро, — ну як ти не розумієш, що в моєму житті зараз і так все складно.

– Я все розумію, – спокійно відповіла Настя. — Плати гроші та забирай.

Але Дмитро ще довго торгувався: говорив про добре серце, про совість, про своє важке становище, про те, що у тієї, з якою він тепер щасливий, теж не все в житті гаразд. Багато чого казав. Не допомогло. Настя стояла на своєму.

— Ну, гаразд, гаразд, — роздратовано погодився Дмитро, зрештою. – Добре! Якщо ти так, то… Бери гроші. І пиши розписку!

Настя написала розписку.

– Післязавтра ввечері приїду за меблями, – сказав Дмитро, ховаючи розписку в гаманець. — І не надумай мене обдурити. По судах затягаю. Ти мене знаєш. А закон на моїй стороні!

— Приїжджай, — байдуже відповіла Настя, перераховуючи гроші. – Не обдурю.

А вже ввечері перед сном Дмитро і повідомив мамі радісну новину, що пішов від Насті до іншої. На запитання про майно відповів, що як чесна людина все залишив дружині.

Роза Василівна, звичайно, вважала це несправедливим. Вона вважала, що невістка обдурила її довірливого та наївного сина. Вирішила за нього заступитись. І рано-вранці поїхала до Насті.

Приблизно через дві години після від’їзду Рози Василівної, за своїми меблями та технікою приїхав Дмитро.

– Я не зрозумів, Настя, а де все? — спитав він, коли пройшовся порожньою квартирою. — Де мої меблі? Де побутова техніка? Я ж тебе попереджав, Настя. Зі мною ці жарти не пройдуть. Закон – на моїй стороні. Ти що думала, коли це робила? На що сподівалася?

У відповідь Настя показала Дмитру розписку Рози Василівної. Але Дмитро не повірив і про всяк випадок зателефонував мамі.

Роза Василівна не одразу відповіла. Вона ще не звикла до нової обстановки. І тому довго шукала телефон, блукаючи лабіринтом з меблів.

– Мамо, це правда? Ти забрала до себе всі меблі та техніку?

— Правда, — відповіла Роза Василівна. — І зауваж, забрала безкоштовно. А як ще, по-твоєму, я мала вчинити, якщо ти такий наївний і простий, що тебе будь-яка навколо пальця обведе. Я твоя мати. І, слава Богу, ще не вижила з розуму. І я вірю, що рано чи пізно, але ти зустрінеш ту, з якою я, тобто ти, тобто, ми будемо щасливі. І тоді ці меблі та ця техніка…

Роза Василівна ще багато чого хотіла сказати, але Дмитро її вже не слухав. Він вимкнув телефон і розгублено глянув на Настю.

Настя у відповідь мовчки знизала плечима, розвела руками, покрутила головою і вказала Дмитру на двері.

Декілька днів Настя прожила в готелі, поряд зі своїм будинком. А коли купила всі необхідні нові меблі та побутову техніку, повернулася до себе.

КІНЕЦЬ.