– Дідусю, я заміж виходжу.

– Що ж, вітаю, Оленко.

– Ти не зовсім зрозумів – ти мені потрібен на весіллі.

– Що ж, приїду.

Олена посміхалася у слухавку, ніби дід її бачить. Дідусь мав простий, кнопковий телефон без відеозвʼязку.

Але Олена все одно уявляла, як він зараз усміхається в сиву бороду і в цей час збираються лукаві зморшки навколо його очей.

Дідові скоро виповниться сімдесят років, і Олена була для нього наймолодша і найулюбленіша онука.

Втім, як і сам дідусь для Олени.

Здається, що ріднішої людини для неї немає.

Такою ж була І бабуся, але не стало її сім років тому.

Дід із бабусею часто замінювали Олені батьків. Її мати з батьком жили разом недобре, розлучилися рано, і мама шукала своє кохання поза селом, у місті.

Знайшла, поїхала в інше місто, іноді забирала дочку до себе, але Олена плакала – їй хотілося назад у село, тому дівчинка їздила туди-назад, змінюючи школи.

Жодних осудів – все всіх влаштовувало, просто ностальгія була в Олени.

Інститут вона закінчувала у місті, де жила мати з вітчимом, але на канікули, а потім уже й у відпустку їздила тільки до діда, бабусі вже не було.

Не потрібні їй були ніякі моря та готелі, тягнуло до рідних місць. Візьме квиток на літак туди-назад майже на все літо і гріє душу спілкуванням з дідусем.

З села дід ані ногою – звик до сільського життя, та й сусіди хороші.

Ось так, Олена зустріла Миколу, вони подали заяву і одразу ж вона зателефонувала повідомити про це діда.

– Коли весілля? – запитав той.

– Чотирнадцятого травня. Я тебе дуже прошу – приїжджай. Це буде п’ятниця.

– Що ж, треба квитки брати. На поїзді приїду, не пропущу такої події.

Треба до весілля готуватися – сукня куплена, фата теж, замовлено кафе на кілька чоловік – молодята, мама з вітчимом, батьки Миколи, дід, свідки та дві пари друзів.

Бюджетно і грамотно – чого купу людей збирати?! Але дідусь обов’язково на весіллі, це мрія нареченої.

Тим більше він приїде вперше до їхнього міста.

Кафе замовила свекруху – її знайома там була адміністраторкою.

До весілля залишалося три дні. Нерви у нареченої були на межі, але швидше це пов’язано було з передсвятковим клопотом і очікуванням дідуся.

Раптом пролунав дзвінок телефону – це дідусь, напевно, він сам уже на старті.

– Оленко, кхе-кхе, пробач мені, кхе–кхе, але я не приїду. Заслаб, температура – не встати. Як я приїду?

У Олени струмком потекли сльози. Вона беззвучно заплакала. Це помітив Микола. Він взяв слухавку і про щось довго говорив з дідусем. Олена вже не чула про що. Микола сів і похмуро глянув на майбутню дружину.

– Ти як?

Олена мовчала. Було видно, що вона дуже засмучена. Було вирішено скликати всю сімейну раду. Приїхали свекри, мати Олени та її вітчим. Всі довго й мовчки дивилися на наречену, яка плакала, розуміли – для неї це справді важливо. Перша сказала мати Олени.

– Ну, чого сльози ллєш? Ну подумаєш – дід заслаб! Що – через це весілля скасовувати?

– Я не хочу весілля без дідуся!

– Вічно у тебе примхи! З дитинства це в тебе пішло. Що такого важливого у твоєму діді на весіллі?

– Це, між іншим, твій батько.

– Ну і що! Після весілля візьмете відпустку, поїдете до свого діда.

Олена плакала, відвернувшись від усіх. Вона погоджувалась вже на будь-які умови, поставлені мамою, але від цього все одно їй було невесело.

– Так, сумна буде наречена на цьому весіллі, – зітхнув свекор. – Нічим її не розвеселиш.

Микола сидів і про щось напружено думав. Раптом він встав зі стільця.

– У мене є ідея! – вигукнув він.

Всі здивовано обернулися до нареченого, не розуміючи, що відбувається.

– Мамо, у тебе знайома – ця з кафе, хороша жінка? Із нею можна домовитися?

– Про що?

– Про те, щоби святкування весілля перенести на суботу?

– Синку, ти що задумав?

– Значить так – розпис у нас рівно о десятій ранку. Я зараз візьму квитки на поїзд на цю п’ятницю. Ближче до вечора ми будемо у селі, перший день відзначимо у діда, вранці знову на поїзд і повернемося, відсвяткуємо у кафе на день пізніше. Все, я так вирішив і це остаточно!

Свекруха зателефонувала до своєї приятельки – та без проблем погодилася перенести святкування.

Подзвонили друзям – тих субота навіть більше влаштувала.

Начебто вже все було вирішено, і наречена повеселішала, але її мати не вгавала.

– Микольцю, ти що підкаблучником хочеш стати через примхи Оленки? Ти що ведешся на її забаганки?

– Я просто роблю своїй нареченій весільний подарунок. Якби це були примхи – я б нічого не робив, а тут для Олени це дуже важливо. Та й у чому проблема – все склалося так, як треба, ніхто не ображається.

– Я ображаюся! Я мала свої плани на суботу.

Але ніхто на її слова уваги не звернув – усе вже закрутилося.

Взяли квитки, але дідові вирішили нічого не казати – сюрпризом приїхати.

Спакували у сумку весільну сукню з фатою.

– Це ще навіщо? – обурювалася мати. – Забрудниться ж до суботи!

Але сукня була вже запакована. Розписалися, поїхали на вокзал. Дорогою задзвонив телефон.

– Внучечко, вітаю вас молодят – тебе й Миколу.

– Дякую дідусю, дуже приємно.

– Які плани?

– Увечері – кафе. Шкода, що тебе поряд немає.

– Ну вже так вийшло – вибач!

Голос у діда був засмучений – чи то від того, що слабий, чи то від того, що не зміг приїхати.

Але скоріше від другого. Олена ледве стримувалась, щоб не розповісти йому про те, що зустріч вже близька, треба тільки почекати кілька годин.

Рідне село зустріло їх сонечком, але було видно – нещодавно пройшли сильні дощі, де-не-де розмило дороги і скрізь був бруд.

– Давай спочатку заскочимо до наших сусідів, – сказала Олена. Ти там костюм одягнеш, а я сукню, хочу до діда ошатною з’явитися. Ось тут тітка Марина із сім’єю живе, а дід там – через чотири будинки.

Тітка Марина здивовано подивилася на своїх візитерів: ну треба ж так – зірватися з власного весілля і приїхати в їхню глушину! Сукню вдягнули, тітка Марина прикріпила до зачіски нареченої фату.

– Ох ти й красуня у нас, Оленко! Ну, прямо очей не відвести! Тільки як ти підеш після дощу у таких біленьких черевичках? На, гумові чобітки взуй і поділ сукні підніми, коли по вулиці підеш.

Батько тітки Марини – дід Трохим пішов проводжати молодят до дідусевого дому.

Іти було недалеко, але все одно місцеві жителі з неприхованим цікавістю дивилися на цю ходу і думали – хто ж це такі? Багато хто впізнав Олену і щиро вітав пару.

Хата була не замкнена, втім – це у дідуся було звично.

Він сам лежав на ліжку і дивився телевізор, коли зайшла вся делегація.

Дід спочатку злякався, потім – не повірив своїм, очам, а потім заплакав – щиро, але трохи ніяково. Олена обійняла його.

– Ріденький мій дідусю. Ну не змогла я без тебе цього дня. Познайомся – мій чоловік Микола, він сам придумав зробити тобі такий сюрприз.

Дід усміхався в бороду крізь сльози. Всадили його в крісло, підсунули стілець, з пакетів почали діставати те, що вдалося купити у місцевому магазині.

Протягом години стали підтягуватись сусіди – тітка Марина з сімей, ще пару сімей.

Усі хотіли привітати молодят і приходили не з порожніми руками, переважно з гостинцями та напоями – що можна на стіл поставити.

Довелося навіть зняти костюм і весільну сукню – щоб справді не забруднитися: надвечір сонце висушило двори і дороги, перейшли святкувати просто неба.

– Я такий радий! – все повторював дідусь, витираючи рукавом очі. – Я такий радий.

Микола дивився на все це і щасливо посміхався – йому подобалося все.

Увечері, коли гості розійшлися, а дідусь уже ліг спати, Олена якось винувато сказала своєму чоловікові:

– Вибач що так вийшло! Не вважай це за каприз, але не могла я цього дня без дідуся.

– Навпаки – класно вийшло, мені все сподобалося. Незвичайно. Ніколи не забуду це весілля. Сусіди такі добрі…

Дід пообіцяв швидше видужати. Їхали вони з легким серцем.

Та й проводи були дивовижними – усі намагалися дати молодятам щось із сільських закусок, але ті трохи взяли, а далі відмовлялися – куди це все брати?

Поїхали…

– Ну, як себе дід почуває? – запитала мама, зустрічаючи молодих.

– Нічого, вже видужує.

– Ех, тато-тато! Жаль, зіпсував нам все свято.

– Це чому ж – зіпсував?

– Вийшло все якось не по-людськи, не як планували. Весь цей поспіх в останній момент, витрати на квитки, сам день весілля незрозумілий: начебто – вчора розписалися, а сьогодні тільки весілля. Все не так, як має бути…

– Навпаки, все так! – заперечив Микола. – Незвично, спонтанно, цікаво! Так було б все просто – ну розписалися, ну посиділи в кафе і по хатах розійшлися… А тут – ціла весільна пригода вийшла! Ми не шкодуємо, що зʼїздили…

…А суботній вечір був веселим, хоч і звичним.

«Гірко», дзвін келихів, традиційні привітання…

Але молодята вже знали, куди вони планують поїхати в свою першу спільну відпустку…

КІНЕЦЬ.