Ліда приготувала вечерю і чекала Дмитра з роботи. Він затримувався. Ліда дуже хвилювалася.

Вона завжди хвилювалася за Дмитра, коли він десь затримувався.

І що довше його не було, то більше було хвилювалася. Адже сьогодні такий день.

Сьогодні Ліда хотіла повідомити Дмитра, що у них буде дитина!

Вона так довго чекала цього. Цілих два роки…

Зазвичай, коли Дмитро затримувався, вона дзвонила йому. Зателефонувала і цього разу. Але зв’язку не було.

Це змусило Ліду хвилюватися ще сильніше.

-Раптом із ним щось трапилося? – тривожно думала Ліда, і почала накручувати себе, вигадуючи різні ситуації, в яких міг опинитися її Дмитро.

-Звичайно, сталося. Інакше б він зателефонував. Або до нього можна було б додзвонитися. А якщо зв’язку немає, значить точно з ним щось трапилося.

Ліда вже хотіла було заплакати і підійшла до вікна, щоб через нього виглядати Дмитра на вулиці, коли почувся звук ключа у дверях.
-Прийшов, – радісно подумала Ліда. – Живий! – зраділа вона ще більше, коли зрозуміла, що з Дмитром все гаразд.

-А я тобі дзвоню, дзвоню, – радісно говорила вона. – А твій телефон вимкнено. Я так хвилювалася!

Вона кинулася його цілувати, як звичайно це було при зустрічі, але Дмитро поводився якось дивно. Він відсторонився від поцілунків і навіть рукою відсунув Ліду трохи убік.

-Щось трапилося? – запитала Ліда, не знаючи, що й подумати. – Я приготувала вечерю.

Дмитро посміхнувся і, ні слова не кажучи, пройшов до кімнати, підійшов до шафи і став викладати свої речі на диван.

-Я йду від тебе, – сказав Дмитро, дістаючи з комори валізу і акуратно вкладаючи в нього свої речі.

-Ідеш? – Ліда застигла.

-От тільки не треба зараз цього всього! – сердито сказав Дмитро. – Гаразд? Тобі це не личить. Пожили два роки разом… Досить. І краще розлучатися по-доброму, доки не пізно. Почуття наші один до одного вже не такі, як на початку, так що… Краще зараз.

-Чому? За що? Ось так? Раптом? – думки в голові Ліди плуталися. – Я ж нічого йому не зробила. Чи, може, зробила, але не помітила? Я, мабуть, його чимось образила. А він не сказав. Але чим я його образила?

Ліда переживала так сильно, що навіть забула сказати Дмитру про дитину. Вона була настільки розгублена, що навіть говорити не могла, а могла тільки дивитись на Дмитра. І сподіватися, що, може, він ще й не піде. Що можливо, це все несерйозно і все можна якось виправити.

-Якщо ж я щось роблю не так, – думала Ліда. – Я можу навчитися і почати все робити правильно. Навіщо ж іти від мене?

Думаючи погано про себе, Ліда жодного разу не подумала погано про Дмитра. Наприклад, їй і на думку не спадало в цей момент, що у Дмитра може бути інша.

Навіть у такий момент Дмитро для Ліди був такою людиною, яка не здатна на підлість. А все, що він робить це правильно.

Все, що вона могла визнати і з чим погоджувалася, думаючи зараз про причини того, що відбувається, що вона погана. А Дмитро – хороший.

-Я, певно, не виправдала його сподівань, – думала Ліда. – Може, я нерозумна? Звісно, ​​нерозумна. Йому зі мною просто нецікаво. Він стільки всього знає, має стільки друзів, його всі люблять. А я? Хто я така? Мені вже двадцять років, а я така нерозумна.

Ліда була надто високої думки про Дмитра. Надто! І тому шукала причину зовсім не там, де її слід шукати.
Насправді все було просто. Навіть дуже просто.

Причина була в іншому.

Виявляється, коли Дмитро вранці збирався на роботу, він виявив на умивальнику у ванній тест на вагітність, що показував дві смужки. Дмитро одразу зрозумів, що це означає.

До того ж, під час сніданку Ліда вся світилася від щастя і сказала Дмитру, що має для нього сюрприз, але про це вона скаже сьогодні ввечері, під час вечері.

Дмитро все зрозумів. І все добре обміркувавши і зваживши, він вирішив, що зараз найкращий час піти від Ліди. Поки вона йому не сказала, що у них буде дитина.

Дмитро хотів піти від Ліди чесною людиною. Піти красиво. Не заплямувавши свою репутацію порядного чоловіка.

Дмитро спеціально відключив на весь день телефон, щоб Ліда не завадила йому все зробити красиво. А то раптом вона не витримала б і повідомила про це по телефону. І що тоді?

Дмитро вже виходив із валізою з квартири, коли Ліда тихо промовила:

-Я буду мамою, – сказала вона.
Вона сказала саме ті слова, які хотіла сказати Дмитру за вечерею. З тією різницею, що за вечерею вона мала намір сказати ще дещо. Що Дмитро буде татом. Але зараз вона цього не сказала.

-Це твої проблеми, – сказав Дмитро, роздратований тим, що йому не вдалося піти красиво, піти чесною і порядною людиною, піти «чистеньким». – А ти навіть не дружина, – пробурчав він наостанок.

Дмитро вийшов із під’їзду і швидко пішов у бік метро. Але на душі в нього було погано.

-Погано якось усе вийшло, – думав Дмитро. – Не так, як я планував. Потрібно було взагалі не повертатися. Адже я знав! Все знав! І ні – поперся. Пошкодував речей. Ну що, я не обійшовся б без цих безглуздих шмоток? Надіслав би їй повідомлення, що йду, і діло з кінцем.

А тепер виходить, що я все знаю. І виходить, що я – негідник, а вона – нещасна. А вона – ніяка не нещасна. І я – не негідник. Я чесна людина. Просто мені не потрібна дитина. А може, це взагалі не моя дитина. Звідки я знаю.

І взагалі! Так справи не робляться. Мамою вона буде. А хто тобі дозволив? Ти в мене спитала? Ні! Тоді які тепер до мене можуть бути претензії.

І як мені жити після цього? І тепер мене все життя турбуватиме думка, що десь росте моя дитина? То що?
Цього мені тільки не вистачало. Яка вона все-таки… Нечесна жінка. Така молода, а вже… Невже сама не розуміє, що розпочати своє життя з того, що псуєш іншій людині життя… Так не можна. Це непорядно.
Всі наступні дні Дмитро чекав, що Ліда йому дзвонитиме, щось від нього вимагати, про щось проситиме.

Дмитро навіть відповіді заздалегідь підготував. Мовляв, нічого не знаю і знати не хочу. І, як чесна людина, нічим допомогти не можу, а справляйся зі своїми проблемами сама.

Але Ліда не дзвонила. І повідомлень жодних не надсилала. І Дмитро почав потроху заспокоюватись.

-Може, все воно й обійдеться, – думав Дмитро. – Може, це все й не так страшно, як я собі уявляю. Може вона вже вирішила цю проблему. А я тут хвилююся, переживаю.

Такі думки заспокоїли Дмитра, і він подивився на життя трішки веселіше. Але в глибині душі тривога лишилася. Невиразна якась тривога. Але вона заважала щасливому життю Дмитра. Вона переслідувала його. Особливо ночами.

Дмитру снилися дивні сни.

У цих снах до нього приходила Ліда з дитиною на руках і… Мовчала. І дитина мовчала. І вони обоє так дивилися на Дмитра, що йому ставало страшно і він прокидався.
Дмитро зрозумів, що далі так продовжуватися не може.

-Минув уже рік, як ми розлучилися, – думав Дмитро. – А вона й уві сні мені спокою не дає. Ще й дитину із собою приводить. Потрібно піти до неї і все з’ясувати. Може, й немає ніякої дитини. А я тільки дарма мучусь.

Дмитро все з’ясував. Виявилося, що дитина є, і Ліду можна щодня бачити з нею біля будинку.

-От же ж, – думав Дмитро. – Дитина існує. Все-таки наважилася. Що ж робити?

Дні летіли непомітно.

Минув ще якийсь час, протягом якого Дмитро мучився, не міг спокійно спати, і щодня ввечері, після роботи, приїжджав до будинку Ліди і спостерігав за нею.

Зрештою його нерви не витримали.

-Та хіба ж можна так?! – думав Дмитро, вкотре прокинувшись від пильних поглядів Ліди та її дитини. – Та що ж вона за людина така! Чому не подзвонить і не скаже, що їй важко одній з дитиною, що вона любить мене і хоче, щоб ми були разом. Невже це так важко? Чому вона мовчить?

Ні! Усе! Досить! Більше я так не можу жити і не хочу! Я чесна людина і не дозволю, щоб до мене приходили ночами і мовчки розглядали мене.

Зрештою, я їм хто? У мене є репутація. Мене на роботі поважають і цінують як людину та цінного співробітника. І я нікому не дозволю витирати об себе ноги. Я здатний довести всім, що я благородна і чесна людина, і здатна йти на жертви заради щастя інших людей. Навіть якщо при цьому доводиться відмовитися від свого щастя!

З такими думками Дмитро заснув. Але вже через годину знову прокинувся від поглядів Ліди та її дитини.

Ліда вже збиралася лягати спати.

Вона доторкнулася до каструлі, переконалася, що вона охолонула, прибрала її в холодильник, вимкнула на кухні світло і вже хотіла йти до спальні, коли… Коли в квартирі пролунав дзвінок.

-А це я, – радісно сказав Дмитро Ліді, що відкрила йому двері. – Не чекала?

Не чекаючи на запрошення, Дмитро увійшов до квартири.

-Дитина спить? – запитав Дмитро.

Ліда мовчки показала рукою кудись за собою.

Дмитро по-хазяйськи пройшов на кухню.

-Бачу, що не чекала, – Дмитро зазирнув холодильник. Дістав звідти каструлю, зазирнув у неї. – Курячий! Мій улюблений.
Дмитро не став гріти суп, а витягнув руками великий шматок курки, а каструлю прибрав назад у холодильник.

-Втомився я сьогодні, – сказав Дмитро, наминаючи курку. – Зараз дуже багато працюю. На заводі замовлень багато. Сама розумієш. Понаднормові. Працюю навіть у суботу. Зате і зарплата відповідна.

З’ївши курку, Дмитро знову поліз у холодильник, повідомляючи Ліді, що він не наївся. Дістав ковбасу та олію. Увімкнув чайник. З хлібниці витяг булку. Зробив собі бутерброди, чай. Він їв і розмовляв.

-Бачу на твоєму обличчі, що не чекала, – повним ротом говорив Дмитро. – Отже, Лідо, треба нам поговорити серйозно. Я втомився від цього. Ти живеш, як уві сні. Так не можна. Ось скільки тебе знаю, Лідо, ти або спиш, або завжди думаєш тільки про себе. Чому? Чому ти не помічаєш, що довкола тебе теж є люди, Лідо? І це живі люди. Зі своїми радощами, мріями. Чому ти цього нічого не помічаєш? Не хочеш?

Дмитро налив собі ще чаю.

-І ось звідки це в тобі? – продовжив Дмитро. – Ось з чого ти взяла, що всі люди довкола мають планувати своє життя, тільки виходячи з твоїх інтересів? Так не можна, Лідо. Я, звичайно, розумію що… Але треба думати не про себе, а й про інших.

Тут Дмитро хотів дорікнути Ліді за те, що вона являється йому ночами, та ще й з дитиною, але вчасно одумався.

-Гаразд, – сказав Дмитро. – Щоб багато не балакати, бо ти знаєш, я не люблю зайвих слів, я згоден з тобою одружитися. І більше того! Лідо! Я навіть згоден визнати твою дитину. Хоча повір, Лідо, мені це дуже нелегко зробити. Але я йду на це. Як чесна та благородна людина.

Денис гикнув і потер живіт.

-Чогось останнім часом не дуже добре почуваюся, — сказав Дмитро, показуючи на свій живіт. – Воно й зрозуміло. Адже я один живу. І думаю не лише про себе. А на роботі – бутерброди та чай. Вдома – консерви. Ось моя основна їжа. Ну і переживання, звісно. І все за інших, Лідо. Не за себе. А ти знаєш, що для шлунка це недобре.

Ліда мовчки дивилася на Дмитра, не знаючи, що сказати. Їй раптом стало страшно.

-Ну що ти мовчиш, Лідо, – дивувався Дмитро. – Ось скільки знаю тебе, завжди мовчиш, коли треба щось сказати. Ну, скажи, що рада мені, що щаслива, що не чекала від долі такого щедрого подарунка і таке інше.

Невже ти не знаєш, що зазвичай жінки кажуть у таких випадках, коли їхнє щастя знову повертається до них?

Дмитро важко зітхнув, згадавши, що рано йому рано вставати, щоб іти на роботу, і там знову працювати. Він думав про важку чоловічу долю взагалі і про свою важку долю зокрема.

Дмитру стало сумно.

-Я не вимагаю слів подяки, – сказав Дмитро. – Але кілька ласкавих слів, Лідо, ти все ж таки могла б сказати. Хоча б заради пристойності. Гаразд. Чого вже.

Ліда мовчки похитала головою. Але Дмитро не зрозумів, що це означає.

-Все на сьогодні! – впевнено сказав Дмитро. – Мені завтра рано вставати на роботу. Пішли спати. Я сподіваюся, дитина у нас тиха. І не роби такі великі очі. Я все знаю. Знаю, що ти народила дівчинку і таке інше.
Дмитро широко посміхнувся і підморгнув Ліді.

-Починаємо нове життя, Лідо! Га? – радісно сказав Дмитро. – А я за тобою сумував, віриш. А ти? Сумувала за мною? Рада, що я повернувся? Бачу, що і сумувала, і рада. Бачу!

Але на обличчі Ліди радості не було. А з її погляду Дмитро зрозумів, що вона розглядає щось за його спиною.

Дмитро обернувся.

Величезний мужик у шортах та майці з цікавістю дивився на Дмитра.
-Це хто, Лідо? – запитав величезний мужик, і в його хрипкому басі не відчувалося дружелюбності.

Дмитру стало якось раптом дуже тужливо. Він дивився на цього величезного мужика, на його великі руки і величезні кулаки і… Дмитро зрозумів, що терміново хоче до туалету.

-Це Дмитро, – сказала Ліда. – Пам’ятаєш, я розповідала тобі. – Дмитро, познайомся, це мій чоловік. Павло.

Дмитро зайшов буквально на хвилину, привітати нас і сказати, що він, як чесна людина, жодних прав на дитину пред’являти не збирається. І взагалі не збирається якось заважати нашому з тобою щастю. Так, Дмитре?

-Так, – ледь сказав Дмитро, відчуваючи, що йому терміново треба вийти.

-Дмитро вже хотів іти, – спокійно казала Ліда. – Але я запропонувала йому повечеряти.

-А-а, – хрипкий голос Павла став спокійнішим і наче трохи вище. – Ну якщо заважати не збирається, тоді, звичайно. Нехай вечеряє. Смачного, Дмитре.

-Дякую, – тихим голосом відповів Дмитро і спробував усміхнутися.

Але усмішка в нього не вийшла, а вийшло щось інше. Гримаса Дмитра здивувала Павла. Він глянув на Ліду.

-Все гаразд, Павлику, – сказала Ліда. – Дмитро морщиться іноді.

-Зрозуміло, – сказав Павло. – Ну… Не заважатиму вам, Дмитре. Мені завтра рано вставати. Я вже спав, коли почув шум. От і встав. Піду. А ви вечеряйте, вечеряйте. Смачного.

Павло пішов.

-Ми вже давно разом, – сказала Ліда. – Але тебе, мабуть, не цікавить, як ми познайомилися, хто він, де працює і таке інше?

-Ні, – впевнено відповів Дмитро. – Не цікавить.

-Я правильно сказала Павлові про причину твого приходу? – запитала Ліда.

-Все правильно, – сказав Дмитро. – Я тільки тому і прийшов, щоб, як чесна людина, привітати і не заважати.

-Ти поїв, чесна людина? – запитала Ліда.

-Так, – сказав Дмитро. – Все було дуже смачно. Спасибі. Ти чудово готуєш.

-Може, чогось ще хочеш? – запитала Ліда. – Є ще салат, шинка, котлети. Котлети, правда, не як ти любиш. Але Павлику подобаються. Хочеш, я можу яєчню посмажити.
-Ні-ні, – сказав Дмитро, думаючи про те, що скаже Павлик, якщо він з’їсть його улюблені котлети. – Спасибі. Наївся. Піду я…

Вийшовши надвір, Дмитро насамперед побіг в кущі.

Вийшовши з кущів хвилин через п’ять, Дмитро озирнувся і, переконавшись, що нікого нема, пішов у бік метро…