Вже коли мені виповнилося 20 років, моя мама вийшла заміж другий раз, вирішила спробувати своє жіноче щастя вдруге.

Її новим обранцем виявився чоловік, у якого теж було двоє своїх рідних дітей.

Звісно, я оді зовсім не була проти, звичайно, хоча на мене, як мені вже зараз здається, ніхто не зважав.

На той час, я жила і навчалася в іншому місті, а так, хоч хтось близький поруч.

Вже десь через декілька років дядько Михайло, другий чоловік моєї мами, умовив її переїхати в передмістя.

Він постійно говорив, що там свіже повітря, свій садок та город, затишний будиночок з пічкою, мовляв, маючи своє господарство, можна багато економити і жити в достатку. Що ще потрібно для зустрічі спокійної старості?

Мама продала нашу квартиру, частину цих грошей віддала мені, а частину вклала в купівлю їх з новим чоловіком будинку.

Час минав швидко і згодом і я теж вийшла заміж.

Щиро кажучи, я дуже вдячна долі, що послав мені таку добру людину, чоловік у мене дуже хороший.

На весіллі дядько Михайло досить таки впевнено попередив мене, що коли у нас народяться діти, на їх допомогу, щоб ми особливо не розраховували.

Вітчим намагався переконати мене, що вони вже не молоді, здоров’я не дозволяє бігати за малюками, та й просто хочеться пожити для себе. А ще дядько Михайло мені сказав, що в них є і свої діти, вони їм вже допомагають, маючи на увазі своїх рідних дітей.

Перший час, ми з чоловіком жили по орендованих квартирах, намагаючись зібрати гроші на своє власне житло.

Але відкладати якусь нормальну копійку у нас зовсім не виходило, так як я на той момент вже чекала дитину.

І тут, зовсім несподівано, нам трапилася нагода, по сусідству з мамою продавався будинок.

Я ніколи не хотіла жити в приватному будинку, але це було краще, ніж постійно жити з малюком по орендованих квартирах. Та й ціна на нього була досить скромна. Там жила одна жіночка, а коли вона занедужала, діти забрали її за кордон, а будинок той просто продали.

Так, як вони дуже поспішали і вони зовсім люди небідні, то дорого за хату не брали, тому особливо не роздумуючи швиденько купили її. Так ми і стали жити по сусідству з моєю мамою.

Хоч сільське життя і було для мене важке, коли на світ з’явився син, але ми цілком справлялися самі.

Допомоги ми, особливо, ні від кого не просили. Мама лише іноді забігала до нас на пів годинки, просто подивитися на онука.

Через три роки у нас на світ з’явилася ще й дочка. Стало складніше трохи з двома дітьми.

Чоловік на роботі постійно, я по дому порядкуюся з двома маленькими дітьми.

Якщо мені було необхідно виїхати кудись з молодшою, залишити сина на бабусю було просто не можливо.

Дядько Михайло відразу ж нагадував про те, що він нас попереджав.

Але нічого, потихеньку ми навчилися справлятися самі, без допомоги. Я намагалася запланувати всі свої поїздки тільки на той час, поки син в садочку. А моя мама, як і раніше, зрідка забігала до онуків, але вона не допомагала нічим, просто посидить біля мене, поговорить і каже, що треба бігти їй, бо вдома багато роботи.

Приблизно в той же час, що і у нас, діти дядька Михайла теж подарували йому онуків. І ось з ними ситуація зовсім протилежна.

Мало не з пелюшок вони подовгу проводять час у дідуся і бабусі, хоча й не рідної, але мама так добре ставиться до них, краще, як до рідних дітей своєї власної єдиної доньки.

Моя мама няньчить їхніх як рідних.

Майже рік дядько Михайло був на заробітках в Польщі, гарні гроші там заробив і допоміг своїм дітям й онукам грошима, мовляв часи дуже складні, їм важко зараз живеться.

А мама мені нічим не допомагає і за весь час жодної копійки не дала.

– Розумієш, Олю, це ж не я заробляю, гроші в нас заробляє Михайло, тому він і своїм дітям лише гроші дає, ти ж знаєш, що ти чужа йому дитина. Якби я заробляла, я б тобі давала, а так не маю такої змоги, – говорила мама мені.

Але хіба це правильно? невже вона вважає, що робить по-совісті?

Зараз діти вже підросли і з ними не так складно. Але мені дуже прикро за своїх дітей. Виходить що для чужих дітей, моя мама – рідна бабуся, а для своїх – просто сусідка. На одних онуків у них є сила і здоров’я, а на моїх – ні!

Хвилююся, що скоро діти почнуть розуміти, що це не справедливо і почнуть задавати мені питання, чому так. А що їм відповісти, я не знаю. Як мама могла так вчинити? Як мені далі жити поруч з нею?

А чи доглядати мені її тоді на старості років? Чи заслуговує вона цього?

КІНЕЦЬ.