Вісімнадцятирічний студент Григорій Мельник йшов під зливою, не відчуваючи холоду, і не міг осмислити звістку, яку щойно почув. Він прийшов в палату відвідати свою матір, яку забрала швидка, бо її стало зле, і почув погану звістку:

-Вашої мами сьогодні не стало. Вона, на жаль, надто пізно звернулася до нас. Ми нічого не змогли вдіяти. Прийміть наші співчуття.

І тепер Григорій ішов, не знаючи, що йому робити. Він ніколи ще й нікого не ховав і не уявляв, з чого йому треба починати свій клопіт. Скільки він пам’ятав, вони з матір’ю жили вдвох. Коли він питав у неї про батька, вона відповідала, що жодного батька в нього не було. Вона часто йому повторювала

-У тебе є тільки я, а в мене є лише ти. Нікого в нас більше нема, жодних родичів.

Коли Грицько трохи підріс, то зрозумів, що в інших дітей є бабусі та дідусі, а в нього чомусь немає. Адже у його мами, напевно, були мама та тато. Але й на це запитання мати відповіла лише:

-Нікого в нас немає. Я виросла у дитбудинку. Як я туди потрапила, я не знаю. Але в нас із тобою, сину, нікого немає.

У дитинстві Григорій дуже любив ходити до дитячого садка. Там смачно годували, хоч інші хлопці й вернули ніс від молока і від набридлої каші. А Григорію все це подобалося, бо його мама у вихідні дні годувала його тільки несмачним супом і макаронами. Коли він питав у неї, чому в них немає жодної іншої їжі, то мати також відповідала:

-Синку, ми з тобою живемо удвох, я працюю, а ти ще маленький, у мене дуже маленька зарплата. Цих грошей має вистачити на оплату комунальних послуг, на проїзд, одяг та їжу. Тому ми маємо заощаджувати, на чому тільки можливо, переважно на їжі.

З раннього дитинства Григорій уже знав, що означає економити, тож не просив ні морозива, ні шоколаду, ні інших ласощів. Одяг мама приносила зазвичай від знайомих від їхніх дітей. Нового одягу йому ніколи не купували. Із взуттям було гірше, бо у хлопчаків зазвичай усе взуття моментально зношується. Тому матері доводилося все-таки купувати щось нове, щоправда, вона вибирала найдешевше взуття, а часом у комісійних магазинах, негарне та незручне.

Григорій часом заздрив своїми однокласникам, які мали гарний зручний одяг та взуття, нові дорогі іграшки. Вони часом вихвалялися, що їздили з батьками на відпочинок, кудись до теплого моря. Григорій про це не міг і мріяти, вони ніколи нікуди не їздили відпочивати. Влітку Грицько зазвичай ходив на шкільний майданчик, а потім мотався подвір’ям. Їздити кудись він не міг, адже жодних родичів у них не було. А хлопчик так мріяв з’їздити до бабусі та дідуся до села, де пригощають теплим парним молоком, укладають на ніч під теплу ковдру, а з ранку годують смачними млинцями чи оладками.

Але про це можна було лише мріяти. Ставши трохи дорослішим, Григорій влаштовувався влітку підробляти, зазвичай, на овочеву базу або на розташований поблизу будинку молокозавод. Він мріяв, що, отримавши зарплату, купить собі щось нове, і мамі обов’язково принесе подарунок. Але мати забирала всі гроші, які хлопчик заробив, і знову сказала, що їм необхідно економити, адже допомоги чекати нема від кого.

Григорій з матір’ю не сперечався, він розумів, що їй, слабкій жінці, важко піднімати одного сина. Він знав, що деякі жінки навіть маючи дітей, таки виходять заміж, але не завжди у синів складаються добрі стосунки з вітчимом. Він думав, що мати пожертвувала своїм особистим життям заради нього, адже вона ніколи нікого не приводила додому, і майже ніколи нікуди не йшла, окрім роботи. А працювала його мати дуже багато. Щоправда, навіть ставши дорослим, він не міг точно назвати її професію та місце роботи. Він тільки й знав, що мати працює у величезній фірмі, але чим займається, він точно не знав, а на його запитання мати тільки мовчала.

Якби хлопчика запитали, чи він любить свою матір, він би, звичайно, відповів, що дуже любить. Але в глибині душі Грицько і сам не знав, як він ставиться до цієї жінки, яка дала йому життя. Світлана Іванівна ніколи його не пестила, не цілувала, взагалі ніяких ніжностей у них не було прийнято. Вона завжди ставилася до сина рівно, вимогливо, але ніколи й не дратувалась, і не сварилася.

І ось зараз її не стало, її треба було провести в останню путь, а потім продовжувати жити самотужки. На щастя, дізнавшись про тяжке становище юнака, в інституті, де він навчався, організували збір матеріальної допомоги, виділили кошти, а також дали адресу та телефон недорогого ритуального агентства, де організували сумний захід швидко та скромно.

Повернувшись додому після прощання, Григорій пройшов кімнатою, де ще валялися речі Світлани Іванівни, де на тумбочці лежав гребінець з її волоссям, а у ванній кімнаті зубна щітка і якісь баночки та тюбики із засобами для догляду за волоссям та шкірою обличчя, та не міг повністю усвідомити, що залишився один.

Змучений турботами і переживаннями, хлопець ліг на диван і напрочуд швидко заснув. А вранці його розбудив довгий дзвінок у двері.

Трохи очманілий від тривалого сну, Грицько підійшов до дверей і відчинив їх. Біля порога стояв респектабельний чоловік у дорогому чорному костюмі.

-Ви Григорій Валерійович Мельник, син Світлани Іванівни Мельник, – запитав чоловік.

-Так, – трохи здивовано кивнув Григорій.

-Я-представник нотаріальної контори «Надія», прийшов до вас поговорити про вашу спадщину. Можу я увійти, – і чоловік наполегливо рушив у бік дверей.

Григорій відступився і спитав, дуже здивований

-Який спадок? Ось цієї квартири? Так вона й так записана на мене. Коли мені виповнилося вісімнадцять років, мама оформила дарчу на мене. А більше нічого немає.

– Ви глибоко помиляєтеся, юначе, – офіційно сказав нотаріус. – У вас є майно і, до речі, дуже хороше. Звичайно, вступити в права спадщини ви зможете лише через півроку, але вже зараз вам потрібно написати заяву, оформити деякі папери та ознайомитися з деякими документами.

-Добре, але ви мене дуже здивували, ми завжди жили дуже скромно, економили на чому тільки можна, і я ніколи не припускав, що маємо якесь майно.

-Так, Світлана Іванівна була своєрідною жінкою, вона не дуже любила витрачати гроші. А це для милих дам дуже не характерно. Але перейдемо до діла. Ось ознайомтеся, будь ласка, із цими рахунками.

І нотаріус вийняв із портфеля аркуш паперу з довгими колонками цифр.

-Що це? – Запитав здивований Григорій. – Я нічого не розумію.

-А це суми грошей, які знаходяться на рахунках вашої мами, і якими незабаром володітимете ви. Ви можете зараз написати заяву про видачу деякої суми грошей з цих рахунків, оскільки ви були утриманцем.. Адже я не помиляюся, ви не працюєте, ви навчаєтеся в інституті.

-Так, на першому курсі, – механічно відповів Григорій.

-Ну ось, – задоволено кивнув головою нотаріус, – Я вам допоможу скласти цю заяву, ви додасте до неї номер свого рахунку і вам гроші переведуть у найкоротший термін. Ви молодий чоловік і повинні отримувати якісну освіту.

-Але це точно мамині гроші? Чи немає тут якоїсь помилки? – спитав Григорій, ще не вірячи тому, що відбувається.

-Нема ніякої помилки. Ви думаєте, що ми, нотаріуси, можемо переплутати людей. Ми не раз зустрічалися зі Світланою Іванівною та багато разів переоформляли її папери, я особисто займався її справами. Все у повному порядку. Не сумнівайтеся, всі гроші будуть вашими. Тільки вам потрібно навчитися правильно розпоряджатися ними. Великі гроші накладають деякі обов’язки на їхнього власника. Сподіватимемося, що вам вони голову не закрутять.

І нотаріус пішов, несучи з собою портфель із усіма документами. А Григорій здивувався.

-Такі гроші! Я таких навіть уявити не можу. Суми з шістьма та сімома нулями. Величезні гроші! І всі вони будуть моїми? Боже, що робити? Звідки це?

Григорій зрозумів, що нічого не знає про свою матір. Він знову згадав в’язку вівсянку без цукру вранці, смажені макарони без шматочка м’яса на вечерю та обід у шкільній їдальні, який здавався такою смакотою. Він згадав ношений одяг із чужого плеча, іноді не за розміром. Він згадав глузування однокласників над його зовнішнім виглядом, над його апетитом, з яким здоровий підліток ніяк не міг упоратися. Його ніколи не запрошували на вечірки, він ніколи не ходив з іншими хлопцями у кіно чи футбол, у нього просто не було на це грошей. Він згадав, як мати часто повторювала, що гроші псують людей, але при цьому в неї на рахунках були величезні суми.

-Мамо, як же так? – подумки звернувся Григорій до Світлани Іванівни. – Чому ти так поводилася? Ти не хотіла мене балувати, це я можу зрозуміти, але чому ж ти позбавляла мене навіть найнеобхіднішого. Я не можу згадати у своєму дитинстві жодної радості. Ми жили окремо, ні з ким не дружили, мало з ким спілкувалися, на всьому заощаджували. Я це слово просто ненавиджу. І при цьому ти мала такі гроші? Чому?

І щоразу Григорій аналізував своє життя з матір’ю, згадував мізерну їжу та одяг, її слова про те, що їм нема кому допомогти, і в грудях народжувалась неприязнь до жінки, яка його хоч і народила, але перетворила його дитинство на поганий сон.

-Мамо, якби ми дійсно були бідні, і ти щосили намагалася мене прогодувати, то я був би тобі все життя вдячний і любив би тебе як і раніше. Але ти, чомусь, з якихось мені зовсім незрозумілих причин, позбавляла мене найменшого задоволення, якоїсь маленької радості, а часом навіть найнеобхіднішого. Зробила з мене ізгоя, маючи величезні гроші на рахунках. І за це я тебе не вибачу.

Григорій взяв материнську фотографію з чорною стрічкою, що стояла на тумбочці і, дивлячись в обличчя матері, голосно і виразно сказав:

-Мамо, я тебе не вибачу! Ніколи більше не назву тебе матір’ю. Тиз руйнувала мою любов і подяку.

Він розірвав знімок на чотири частини і підніс сірник.

-Добре, щоб мої сумні спогади про дитинство пішли так само, як і це фото.

І він викинув попіл у вікно.

КІНЕЦЬ.