Заміж я вийшла в 32 роки. Просто знала, що іншого шансу може не бути, а мені так набридло бідне життя, що погодилася зіграти весілля, коли Андрій покликав заміж. У нас така зараз гарна сім’я. Та я маю одну велику проблему, про яку ніколи не казала чоловікові, та думаю він, на жаль, сам здогадується про це

Хочу розповісти про свою непросту життєву історію. Ні, на відміну від багатьох людей, я скаржитися не буду, адже все добре у мене зараз, просто пустка на душі буває, бо я не кохаю свого чоловіка.

Почну з того, що від дня мого весілля минуло вже 13 років.

Я завжди дивилася на наш з Андрієм шлюб не закоханими очима, а просто старалася в усьому, як могла, щоб краще жити.

Вийшла заміж за свого чоловіка, коли вже мені було 32 роки.

Чоловік мій був трохи молодший за мене.

У Андрія, щиро кажучи, зовнішність не дуже гарна, можу навіть сказати, що мій чоловік некрасивий.

Зізнаюся чесно, що, на жаль, за 13 років шлюбу я так і не змогла полюбити його, його обличчя не стало мені рідним і мені самій дуже прикро через це, особливо, коли стільки часу минуло.

На той час, я була вже немолода, розуміла, що пропозиції вийти заміж вже може й не бути, тому за Андрія я виходила, в першу чергу, бо знала, що він буде вірним, та й заробляє дуже добре, мене гарно зможе забезпечити.

Сподіваюся, мене зрозуміють багато жінок, які були на моєму місті, або мали такі ж думки.

По-перше, я досить таки зріло дивилася на своє життя і розуміла, що ніколи не вилізу з того напівзлиденного стану, в якому перебувала завжди. Жила я від зарплати до зарплати, це важко, тим паче, жінці одній дуже непросто йти по життю, мені завжди хотілося сім’ї, хотілося мати чоловіка та діток.

Я сама родом з маленького села, тато й мама все життя працювали в колгоспі, заробляли копійки, і хоч мали єдину доньку, але на життя завжди не вистачало.

Коли я закінчила навчання в школі, то перебралася у місто.

Відтоді пішла працювати, але без освіти заробляла я зовсім мізерні копійки, все ніяк не вдавалося знайти хорошу роботу.

А друга причина, чому я погодилася вийти заміж за свого чоловіка – це його дуже добре ставлення до мене.

Ніколи в житті не бачила, щоб кохали так сильно!

Навіть через стільки років я розумію, що чоловік мені не зраджував і ніколи не зрадить, він дуже цінує мене, дорожить щиро мною. Від нього віє таким теплом і турботою, що я іноді відчуваю себе малою дитиною: не йди туди, я тебе підвезу машиною, бо холодно, змерзнеш в ноги; одягнися тепліше, мороз сьогодні буде; купи собі нове взуття, он ходиш в цих вже третій рік; яку сукню тобі подарувати; давай відпустку вже бери, бо бачу дуже втомилася ти на роботі.

Про мене в житті ніхто так ніколи не дбав, я лише з чоловіком відчула, що це таке, коли ти комусь потрібна.

Але, на великий мій жаль, за 13 років я так і не змогла щиро покохати Андрія.

Є симпатія до нього, звичка, відношуся до нього добре, як до хорошої і дорогої мені людини, як до рідної людини, але кохання немає.

За стільки років спільного сімейного життя в нас з’явилося двоє діток.

Мої подруги кілька разів мені натякали, що люблячий чоловік – це добре, але не завадило б і знайти когось на стороні, для душі.

Мені здається, що це підло і низько.

Такі стосунки не варті того, щоб зраджувати батька своїх дітей і, можливо, єдину людину на Землі, яка мене любить і дорожить мною.

Мій чоловік стільки добра зробив для мене, що я вдячна йому буду за це все життя. Не дивлячись ні на що, він зробив мене щасливою жінкою.

Але іноді буває якась пустка на душі, що я не кохаю Андрія, відчуваю якусь провину, думаю, що він розуміє все це і не може бути щасливим повністю.

Я не знаю, чи варто руйнувати нашу сім’ю. Чи є тут жінки, які щасливі у шлюбі, але не кохають свого чоловіка? Як бути далі мені?

КІНЕЦЬ.