Свого батька Віра пам’ятала з раннього дитинства. Він приходив до неї, грав із донькою, брав її з дитячого ліжечка і носив по кімнаті. Але більше вона запам’ятала маму та бабусю, які були завжди поруч із нею: і вдень, і вночі.

Коли дівчинка трохи підросла і почала усвідомлювати те, що відбувається з нею, назвала його татом. Він приніс того дня м’яку іграшку, зайчика та коробку печива. Макав його в молоко і годував її. А потім посадив собі на спину та катав її, зображуючи конячку. Вірі було дуже весело, вона сміялася і вигукувала: “Татусю, татусю”.

До 6 років дівчинка сиділа удома, нею займалася бабуся. Але перед школою вирішили віддати дівчинку в дитячий садок, у підготовчу групу. Віра вже знала літери та вміла рахувати до десяти. І їй зовсім не хотілося туди ходити, але мама переконала її, що треба познайомитись з іншими дівчатками, зі своїми майбутніми однокласницями.

Але у групу ходили не лише дівчатка, а й хлопчики. Одного з них звали Дмитрик, він був тихим і мовчазним, і тому сподобався Вірі. Не те, що інші: то за бантик смикнуть, то зошит заберуть.

Але якось вона побачила, як Дмитрик йде за ручку з її татусем. Вона дуже зраділа, швидко підбігла до них із вигуками: “Татусю, татусю”. Той зупинився і чомусь не виявив Вірі ніякої уваги. І тут її наздогнала мама, сіла перед нею навпочіпки.

-Послухай, доню, ти в мене вже доросла. Адже доросла ж?

Віра покірно кивнула головою.

-Я хочу попросити тебе, не називай свого батька «татусем» прилюдно. Зрозуміла? Вдома – можна, при людях – не можна.

-Чому? – здивовано захникала дівчинка.

– Потім все дізнаєшся, ще трохи підростеш. А поки що, пам’ятай про те, про що я тебе попросила. Добре?

-Добре, – пообіцяла Віра.

Однак вона більше не бачила свого батька при людях, як, втім, і Дмитрика, якого перевели в інший дитячий садок.

А потім Віра пішла до школи і знову побачила Дмитра та свого батька на шкільній лінійці 1 вересня. Вона стояла в суворій шкільній сукні і з величезними бантами на кісках. І дуже пишалася собою. Аж раптом погляд її впав на протилежний бік. Вона зраділа, побачивши Дмитрика. Але тут же помітила поряд з ним якусь незнайому жінку та свого батька. Тоді мама нахилилася до неї і прошепотіла на вухо: “Пам’ятаєш, про що ми з тобою домовлялися?”

Віра мовчки кивнула, але очі її відразу ж сповнилися сльозами, а в маленьке серце закралася велика образа.

Батько продовжував приходити до них у гості, приносив їй солодощі та подарунки. Але Віра мовчки брала їх і йшла до своєї кімнати. Вона сідала за підручники і вдавала, що вчить уроки. Більше вона не називала його «татусем». І чоловік став усе рідше й рідше заглядати до них.

А Дмитро навчався у протилежному класі, і вона бачила його іноді на перервах, але не підходила до нього. Тепер вона ображалася на нього, за те що забрав у неї татуся.

Мама розповіла їй усе восьмому класі, коли дівчинка зізналася, що їй приділяє увагу один хлопчик. І тоді та суворо поговорила з нею.

-Ти вже майже дівчина, – сказала вона, – і хлопці багато уваги приділятимуть тобі. Але ти маєш пам’ятати про те, що в тебе є своя дівоча честь. Бережи її для одного, для того, кого ти обов’язково зустрінеш у своєму житті. Це буде ще не скоро. Спочатку ти закінчиш школу, вступиш до інституту. Навчишся розрізняти в людях щирість та брехню. Коли ти зрозумієш, що це твоє справжнє кохання, тоді – можна. Зараз ні!

-Чого не можна зараз, мамо? – Запитала Віра.

-Думати про те, що ти закохалася. Зараз це все не так, не по-дорослому. Близько не підпускай до себе хлопчиків і не давай їм себе цілувати. А то…

-А то що?

-Будеш як я, одна виховувати свою дитину.

-А чому ти одна?

-Бачиш, до мене, як і до тебе почав залицятися твій батько у восьмому класі. І мені здалося, що я люблю його, а він любить мене. Ми зустрічалися з ним кілька років, а потім я зрозуміла, що вагітна тобою. Але він не одружився зі мною, а одружився з іншою жінкою. І там у нього народився Дмитро. Ось чому він твій батько та татусь Діми.

-Ну як же так? – Розкрила Віра широко очі.

-Так буває, – відповіла мама. – Подумай про себе, щоб у твоєї дитини не було чужого батька.

І Віра все зрозуміла. Вона з головою пішла у навчання, готувалася до підготовки до інституту. Не ходила на дискотеки та не дозволяла собі фліртувати з хлопчиками, яким вона подобалася.

Свого батька вона знову побачила на випускному. Він стояв з Дімою та з тією жінкою, коли вони з мамою увійшли до актової зали. Діма тут же відреагував на її появу і підійшов:

-Привіт, Віра.

-Привіт, Діма.

-Ну ось, ми вже й випускники. Ти куди збираєшся вступати?

-В інститут, на біологічний факультет.

-От здорово, – він взяв її за руку і повів до батька, – знайомся, це мої мама та тато. Олена Володимирівна – бухгалтер, Микола Сергійович, він доктор хімічних наук. Уявляєш, тату, Віра збирається вчитися на біолога. Допоможеш їй підготуватися до іспитів до інституту?

-Віра, – відповіла дівчина, опустивши погляд, – дуже приємно.

-І мені дуже приємно! – простягнув її руку батько для рукостискання. – Радий, що Ви обрали собі саме таку професію. Охоче ​​допоможу!

-Мені не треба, – буркнула у відповідь випускниця, – я вже готова. Удачі тобі, Діма! Ну, я піду?

І, не дочекавшись відповіді, розвернулась і пішла геть.

Діма ще кілька разів підходив і намагався заговорити із Вірою.

-Ось що він до мене прилип? – обурювалася дівчина. – Може, знає що?

-Ні, несхоже, – відповіла мати.

І вони вирішили піти з вечора раніше, після отримання атестату та концерту, щойно почався Бал.

-Мамо, а чому ти так і не вийшла заміж? – Дорогою запитала дочка.

-Я любила його, та й досі люблю. Незважаючи на те, що дізналася, що паралельно зі мною він зустрічався з іншою.

-За що?

-Іноді люблять не за щось, а всупереч. Хоча тобі такої жіночої участі я не бажаю.

-А чому він приходив до нас?

-Бачиш, Віра, всі ці роки я була його … м’яко сказати … коханкою.

-Ах ось воно що. Значить, я йому зовсім не потрібна була!

-Ні, Ти була потрібна йому. Його серце розділялося між тобою та Дімою. Але ти сама відштовхнула його своєю холодністю!

-От і добре! Сподіваюся, ти більше не зустрічаєшся з ним?

-Ні вже ні…

І Віра вирішила поїхати скоріше з їхнього містечка до обласного центру. Виїхати до іспитів, побути там, познайомитися з його вуличками та пам’ятками, звикнути до нього. Адже сюди вона не збиралася більше повертатися.

Тим більше, що мала таку можливість, у місті жила двоюрідна сестра мами, у якої вона могла пожити до того, як їй виділять кімнату в гуртожитку.

Мама з бабусею відпустили її, бачачи, що виховали Віру в гордості та строгості, та й тітка наглядає, якщо що.

Приїхавши до міста, Віра вирішила, що не витрачатиме час марно. І влаштувалася посудомийкою в їдальню до тітки. Вставати, звичайно, доводилося, дуже рано, але зате її відпускали після обіду, одразу ж, як вона вмиє посуд. І в неї залишалося ще багато часу на прогулянки містом та підготовку до іспитів.

У своє місто за все літо вона так жодного разу не повернулася. Мама та бабуся самі відвідували її, привозили продукти, речі, які бабуся нав’язала їй до зими. Це були теплі шкарпетки, рукавиці, шапка та шарф.

Віра чудово склала іспити і вступила до інституту. Їй виділили місце у гуртожитку, до початку занять залишався тиждень. Вона звільнилася з їдальні та отримала розрахункові. І стала ходити магазинами, щоб купити собі сукню, в якій вона з’явиться в урочистий день у навчальному закладі.

Спочатку вона хотіла купити чорну спідницю-олівець, яка дуже добре сіла на її ладну фігурку, та білу блузу з мереживом. Але їй здалося, якось це дуже строгим. Нарешті, вона надивилася ніжно-блакитне плаття з перлинними гудзиками.

Їй дуже важливо було цього дня виглядати красиво і звернути на себе увагу молодого викладача хімії. Вадим Євгенович сподобався юній студентці ще під час іспитів. А потім вона випадково зустрілася з ним у буфеті і мало не пролила чай на нього. Він чемно посміхнувся, попросивши надалі бути акуратнішим. А вона зрозуміла, що закохалася в його карі, з медовим відтінком очі.

До урочистої посвяти першокурсників у студенти залишалося два дні, коли Віру зупинила вахтерка та повідомила, що їй дзвонили з дому та попросили терміново приїхати. З батьком сталася біда, мабуть недовго протягне, і дуже хотів би побачити доньку.

-Ну вже ні, – кинула у відповідь дівчина і піднялася до своєї кімнати.

Дорогою вона обдумувала своє рішення, і не знала чи правильно робить. З одного боку, який не який, а все ж таки батько. А з іншого: він погано вчинив із її мамою. Та й самій їй довелося несолодко, приховуючи, що він її татусь.

“Може, все-таки поїхати?” – промайнула думка в голові. І тут перед очима з’явився образ Вадима Євгеновича.

Віра взяла гроші, поклала до сумки і спустилася вниз.

-Я в магазин, тітко Люба, – повідомила вона вахтерці. – Якщо ще дзвонитимуть, скажіть, що я не приїду. (Мобільних телефонів тоді не було).

Дівчина йшла алеєю і насолоджувалася останніми днями літа, своєю молодістю, легкістю і надіями на велике і світле кохання, якими вона жила останнім часом. І раптом попереду вона побачила бабусю, та йшла повільно. Раптом зупинилася, і схилилася на лавку.

-Вам погано? – Підбігла Віра і допомогла їй сісти. – Може, швидку?

Що ж робити? Дівчина озирнулась, а довкола нікого. До найближчої телефонної будки далеко, а бабусі не стає краще.

І тут вона показала їй очима на сумку, що випала з її рук. Віра підняла її, порилася і витягла пігулки.

-Ці? – спитала вона.

Та кивнула головою. Переконавшись через деякий час, що старенькій стало краще, побігла викликати швидку.

-Дякую тобі, добра душа, – подякувала вона Вірі, – благослови тебе Бог! Нехай усе в тебе та у твоїх рідних буде добре!

І раптом Вірі стало соромно за себе. Вона вийшла на зупинку, сіла у тролейбус та поїхала на вокзал.

До батька вона потрапила лише пізно увечері. Добре, що чергувала знайома бабусі, санітарка тітка Валя. Вона й пустила Віру до палати.

Батько чекав на неї.

-Прийшла? – спитав він.

-Прийшла, – відповіла Віра, – адже ти мій татусь.

Від цих слів сльози потекли з обличчя чоловіка.

-Пробач мені, Віро, пробач за все. Я дуже любив твою матір і тебе люблю. Але доля поставила мене перед складним вибором. Якби я вибрав тебе, був би винен перед Дімою. А вибравши сина, винен перед тобою.

-Не вини себе, батьку, чуєш?! – попросила Віра. – Я давно вибачила тебе, забула всі свої дитячі образи. Я вже доросла, майже студентка. І, знаєш, татусю, я здається, закохалася.

-Ну ось і добре, – відповів він, – тепер і піти не страшно. Бережи себе, маму бережи. Жаль, що не зможу погуляти на твоєму весіллі.

-Ні, тату, ні, – взяла Віра його руку і стала цілувати, заливаючи сльозами, – ти скоро видужаєш. І обов’язково погуляєш на моєму весіллі, і на Діминому теж.

У відповідь він тільки посміхнувся, не в змозі більше вимовити жодного слова. Тітка Валя вивела її і сказала прийти вранці. Але до ранку Віриного татуся вже не стало.

Дівчина таки пропустила урочистість, пробувши ще кілька днів у своєму місті, доки не проводила батька в останню путь. Вони стояли з мамою по один бік пагорба, а по другому стояла його дружина та син. Кинувши жменю землі, жінка підійшла до них.

-Ну ось і все, – звернулася вона до матері Віри, – ми з тобою більше не суперниці. А діти… Нехай наші діти дружать.

-Діма, – покликала вона сина, – ти вже знайомий із Вірою. Так знай, вона тобі сестра по батькові.

Сказавши це, вона обійняла за плечі обох: і Діму, і Віру. Так у дівчини з’явився брат, про якого вона знала давно, але він нічого не знав про це.

А з Вадимом у Віри склалися стосунки. Мабуть, так треба було долі! Під час навчання вони мали довгий цукерково-букетний період. А одразу ж, як Віра закінчила інститут, вони побралися. І діти Віри могли називати свого батька «татусем» при людях!