Був суботній зимовий вечір. Юля сиділа на дивані та читала захоплюючий роман, а мама розмовляла з кимось по телефону. Затишна домашня обстановка, тепло та нікуди не хочеться йти. Ще б чайку гаряченького і було б чудово!

Увійшла мама. Обличчя її було трохи загадковим, вона подивилася на дочку і запитала:

– Юля, ти хочеш познайомитись із чоловіком?

Дівчина відклала книгу убік і подивилася на маму здивовано.

– З яким?

Це вже було дещо. Не категорична відмова, а хоч якийсь інтерес засяяв у її очах.

– Дзвонила моя колега, Марія Степанівна. У неї племінник цікавиться тобою. Пам’ятаєш, ми якось фотографувалися, вона йому надіслала фото і розповіла про тебе. Ось він і запитав…

Юля була готова щось заперечити, але засмучувати маму не хотілося. Вона переживає за Юлю. Двадцять п’ять вже, а все одна.

– Він симпатичний, близько тридцяти, на керівній посаді, між іншим, не гулящий.

– Стільки переваг і все ще неодружений? Дивно, – зупинила маму Юля. – Розлучився і діти на стороні?

– Ні, що ти! Одружений не був. Навчання, робота, потім кар’єра. Зустрінься, Юля. Раптом сподобається.

– А якщо ні, то перед Марією Степанівною буде незручно, чи не так?

Але мамі все ж таки вдалося переконати дочку хоча б просто зустрітися. І Юля здалася! Мама тут же передзвонила своїй знайомій, і питання було вирішено.

Наступного дня її чекало розчарування. Мороз посилився, снігу навалило, кучугур намело. Тому коротенька шубка та чоботи на шпильці відпадали. Довелося одягнутися в набридлу вже дублянку та чоботи на хутрі та на низьких підборах. Не дуже, звичайно, але що вдієш.

З добрими побажаннями мами Юля вирушила на центральну площу. Прийшла вона майже вчасно, навіть трохи раніше, і їй назустріч вже бігла Марія Степанівна, почервоніла від морозу, у шубі та шапці.

– Юля! Привіт. Володя під’їде з хвилини на хвилину. Ну і погода сьогодні!

– Та нічого, нормально, – відповіла Юля і вітально усміхнулася, хоч була дуже здивована, зустрівши тут цю жінку замість її племінника.

– Як тобі працюється в газеті? – продовжувала розмову Марія Степанівна, щоби якось зайняти час.

Юля відповіла, що все гаразд, не розповідати ж малознайомій жінці про те, що робота їй не подобається.

Потім вона підняла комір дублянки і глянула на годинник. Було п’ять хвилин на другу. Ставало ще прохолодніше. Одне добре, що на морозі у неї на щоках з’являється ніжний рожевий рум’янець, який їй дуже личить.

– Мій племінник відповідальний чоловік, просто їхати йому далеко, а погода яка, всі дороги замело. Зателефонував, попросив вас зустріти про всяк випадок, раптом запізниться. Але зараз приїде, підете у кафе, посидите, погрієтесь. Він у мене чудовий, от побачите!

– А де він зараз їде? – Запитала Юля насторожено.

– З передмістя. Холодно, так?

Юля переступала з ноги на ногу і втрачала будь-який інтерес до цієї зустрічі і до цього Володимира з передмістя. І що вона тут робить?

– Ви знаєте, я піду, мабуть. Вже чверть на другу, Володимира все немає, швидше за все, він вже не приїде.

Але Марія Степанівна не вгамувалася:

– А може, до мене? Чайю поп’ємо поки що, зігріємось, і Володя під’їде. Щось його, мабуть, затримало.

– Ні, дякую, іншого разу, – сказала Юля, різко розвернулась і побігла через площу.

Розчаруванню не було межі! Вона мало не плакала, прийшовши додому та вимовляючи мамі за її наполегливість.

Мама теж образилася за дочку, і на роботі припинила всякі спроби колеги порозумітися.

– Вважатимемо, що це не їхня доля, – сказала вона, а невдовзі Марія Степанівна зовсім звільнилася.

Минуло півроку. Інцидент поступово забувся. Стояло тепле літо, і Юлю відправили у відрядження до району: взяти інтерв’ю у агронома з аграрної фірми, яка нещодавно відкрилася в одному селі, та написати статтю про відродження села.

Вона прибула автобусом і одразу ж до районної адміністрації. Там на неї вже чекали. Представницький чоловік зустрів її, запропонував каву та сам особисто відвіз до агронома.

Коли інтерв’ю закінчилося, чоловік провіз її по чудових місцях, показав околиці, був дуже привітний і ввічливий. Тільки дивився якось надто вже уважно, ніби розглядав чи згадував, чи не зустрічалися вони раніше.

До зворотного рейсу залишалося близько години. Вони сиділи в кафе біля місцевої крамниці, і раптом він запитав:

– Вибачте, все хочу запитати. Ви жінку на ім’я Марія Степанівна не знаєте випадково?

Спочатку Юля і не згадала, але тут її раптом щось наштовхнуло на думку! Ну звичайно ж, Володимир Олегович, невже це і є той самий Володимир, який тоді взимку, так і не з’явився на зустріч?!

– Я вас впізнав, тітка мені надсилала ваше фото! І ми домовилися зустрітись, пам’ятаєте?

– Ще б пак! Але ви передумали, а тепер ось треба ж зустрілися.

Але він не передумав! Володимир був такий щасливий, що зможе все пояснити! Він тут же запропонував відвезти Юлю до міста, а дорогою розповів, що тоді взимку сталося .

Так, він попросив тітку Марію підстрахувати його на випадок запізнення, дорогу страшно замело, та плюс ожеледиця. Їхав він дуже обережно, роздумуючи дорогою, як його сприйме дівчина? Вона все ж таки міська, а він, хоч і відучився в столиці, але повернувся до рідних місць, які покидати не має наміру.

Їхав спокійно, не кваплячись, але тут сталося непередбачене…

Потім, коли вдалося вибратися, зателефонував тітці, але Юля на той момент вже пішла. Так він її і втратив, не встигнувши познайомитись. А тітка повторила йому мамині слова: «Значить вам не доля зустрітися! Забудь».

Вони багато обговорили дорогою, і Юля зрозуміла, що права була Марія Степанівна: чоловік чудовий. Отак доля й обернулася до них обличчям! Вони все таки знайшли одне одного. Вже восени Володимир зробив Юлі пропозицію, і тут виникли розбіжності: де вони житимуть.

Володимир ні в яку не хотів залишати рідні місця, просив кохану перебратися до нього, і вона здалася. Вдруге випробовувати долю не захотіла і після весілля переїхала до чоловіка в його добротний будинок.

А до міста всього півтори години на машині. Ну, а робота? Вона почекає. Все одно роки два їй буде не до неї, Юля дізналася, що скоро стане мамою.

Щастя обов’язково прийде, якщо воно долею накреслено.