Іван з Катериною готувалися до весілля. Поставили столи і ледь не все село в гості покликали. Допомагала їм і сусідка Лариса. Іван побачив, як його батько на неї дивиться. – Ти б, тату, й про себе подумав. Матері вже скільки років нема, а ти все один. – Люблю я твою маму. І все життя любитиму, – відповів Степан. – Знаю! Тільки от подобаєшся ти Ларисі! Послухав це все Степан і вирішив діяти


 

Одружився Степан зі своєю Марусею у 20 років. Закінчив училище і зразу весілля й відгуляли. А що, в їхньому селі всі так робили.

Дівчат собі вибирали ще в юності, дружили зі школи. Так було заведено з давніх давен!

Жили, працювали, хто на полі, хто на фермі, дітей виховували.

З чужими жінками не водилися, тому й сім’ї були міцними. Розлучення тут не віталися…

Був один – три рази одружений. Так то Васька, хто ж його не знає. І звідки він такий вродився? Мати його з батьком усе життя разом прожили, золоте весілля відзначили. А цей все міських возив.

-Не хочу, – каже, – на нашій. З міста мені подавай. Щоб у сукні модній і парфумами пахла дорогими.

А що міські? Поживуть-поживуть, набридне їм в калошах по бруду лазити, та й назад у місто вертаються. А Васька погорює трохи і по наступну їде!

-Звідки він їх тільки й бере? – дивувалися люди. – Не на базарі ж купує?

-А хоч би й на базарі! – сміявся Василь. – У місті їх багато. Це у селі кожна на рахунку!

А Степан з Маруською своєю з дитинства дружив, років з п’яти. Він із її братом м’яча по полю ганяє, а та з лялькою в руках стоїть і спостерігає.

Трохи підросла, по деревах з ними лазити почала. Так Степан до неї і звик. А як у школу вона пішла, після уроків її додому проводжав, портфель їй носив.

У селі так звикли до їхньої пари, що навіть і не сумнівалися, що Степан на Марусі одружиться.

От і весілля зіграли, первісток народився, Іванко. Через два роки – Іринка. Добре жили, ладно. Маруся Степану ні в чому не суперечила. Та й він тихий, спокійний був.

Все б нічого, та тільки через двадцять років заслабла вона. А потім і не стало Марусі…

І залишився Степан один. Діти виросли, жили у місті.

Але Степан, пишався своїми дітьми. Тільки за Марусею сумував дуже, не міг забути її.

Щодня приходив до її памʼятника і все їй розповідав, як пройшов день, як діти, що в селі відбувається. Наче вона його чула…

А може, й чула, хто його знає…

Так рік ходив, два ходив, три роки минуло. І стали йому люди натякати:

-Ти б, Степане Івановичу, перестав журитися. Роки йдуть, час у гніздо своє, холостяцьке, жінку привести. А то схуд увесь, на обличчя змарнів. Де це бачено, щоб здоровий чоловік з ранку толком не поївши, і на трактор ішов.

-Не хочу, – відповідав Степан. – Ніяку іншу, крім Марусеньки моєї. Чекає вона мене на небесах, чекає, сумує…

-А може через тебе вона й сумує? Он, недоглянутий який! Одружитися тобі треба, одружитися, Степане…

Але той і слухати не хотів. Від Наді, кухарки, ніс верне. Вона вже п’ять років, як одна. Чоловіка її не стало.

А мужиків у селі неодружених нема, молодь одна. Хіба тільки он Васька, в черговий раз один залишився. Але то не серйозний… І давай вона до Степана підлещуватися.

-Вам дві ложечки сметани, або три покласти, Степане Івановичу? – а сама так і дивиться на нього.

Той мовчить. Візьме тарілку борщу, та й піде геть. А то взагалі в їдальню не прийде.

А то в Люби, продавчині, чоловіка не стало. Сорок днів минуло, а вона вже до Степана біжить.

-Допоможи паркан поремонтувати, – просить його.

Той поки паркан ремонтував, а вона вже пиріг з печі дістала, на стіл накрила, ігристе поставила.

-Проходь, – каже, – Степан Іванович, у хату, обідати будемо.

А той зайшов, взяв шматок пирога та й пішов з хати. Біжить вона за ним по селу:

-Ти почекай, почекай, Степане Івановичу, залишився б, хоч би на трохи.

-Постіль твоя, – відповідає, – від чоловіка ще не охолола.

-Та не сто років же ж нам з тобою журитися, живим жити треба!

Зупинився Степан, зміряв її суворим поглядом.

-Не ходи за мною, Люба, однолюб я!

Так і прозвали його в селі «однолюбом».

-Людо, глянь, однолюб іде. Сорочка на ньому вся стара-престара, латана-перелатана.

-Нічого що стара, зате охайна. І в хаті в нього все гаразд, і прибирає, не те що ти!

Але одного разу приїхала до них у село молода вчителька – Лариса. Ну, як молода, Степанові вже за сорок, а їй тридцять три. А з нею донька малолітня, Ганнуся, вісім років.

А чоловіка з нею немає, кажуть, залишив їх, на іншу проміняв.

З квартири їх виставив, ось і довелося їм у село переїхати.

Баба Таня їх до себе в хату покликала жити. А хата ця по сусідству зі Степаном була.

І нагодився Степан допомагати їм. То риби передасть, то грибів принесе. То піде їм ягоди показувати.

Не сподобалося одиноким жінкам, що на них Степан уваги не звертав, а з цією порається. Та ще й з донькою її, нащо вона йому така здалася з дитиною?

І поповзли по селі чутки, ніби вона приворожила мужика. Йде з поля, чебрець у чай, чи ще якусь траву несе, а їй навздогін:

-Ну що, приворожила Степана?

А та сміється у відповідь:

-Та Степану вашому ніякі ворожіння не допоможуть, однолюб він!

Так рік минув, два… Начебто Степан з Ларисою дружать, не розлий вода, а разом не сходяться.

І ніколи їх за ручку не бачили, або цілувалися щоб…

Одинаки навіть під вікнами їхніми чатували, щоб разом побачити їх. Але ні, він у своїй хаті ночує, вона у своїй.

Але не стало й баби Тані. Провели її в останню путь, а будинок вчительці дістався, спадкоємців в бабусі не було.

На дев’ятий день вночі такий дощ пішов, якого в селі зроду не бачили. Грім гримить, блискавка…

Степан уже спав, як чує, хтось у вікно голосно стукає і на допомогу кличе. Виглянув і побачив у світлі блискавки сусідку з її донькою.

Накинув на плечі куртку, вискочив, забрав їх у будинок. А ті всі промокли під дощем.

-Ніколи такої грози Ганнуся не бачила, – сказала жінка. -Та й зі стелі у нас потекло…

Всю ніч біля ліжка дівчинки Степан просидів, по волоссі гладив, казки їй розповідав, щоб не так страшно було.

А Лариса згорнулася на дивані калачиком, така маленька, дивитися шкода.

Пішов Степан у її будинку дах латати. Так і жили б вони й надалі, як сусіди. Якби не приїхали в гості син із нареченою і донька Степана.

Стали вони до весілля готуватися, вирішили за місцевим звичаєм – столи, лавки поставити і все село в гості скликати.

А готували з ранку до ночі – невістка майбутня – Катя, дочка – Ірина, сусідка – Лариса і навіть Ганнуся їм допомагала.

А син побачив, як батько на сусідку дивиться, та й каже:

-Ти б, батьку, теж би про себе подумав. Он скільки років минуло, як матері нема, а ти все один.

-Люблю я її. І все життя любитиму.

-Та знаю, знаю я… Тільки бачу, як тітка Лариса на тебе дивиться. Подобаєшся ти їй, та й вона тобі теж. Та й донька її, Ганнуся, до тебе звикла. Що поганого, якщо ти жінці хорошим чоловіком станеш, а доньці її – батьком?

І донька, Ірина, з татом на цю тему теж розмовляла. І під натиском таким не встояв Степан. Пішов до дружини, перед хрестом вклонився.

-Ти вибач мені, Марусенька. Знай, що тебе я одну люблю і завжди любитиму. І на небесах тебе знайду! Але поки що на землі, маю я іншій допомогти і доньку її виховати. Ось і діти наші благословили мене!

І під час весільних святкувань зробив Степан Ларисі пропозицію, а та взяла й погодилася.

Незабаром вони розписалися і забрав він її до себе до хати.

І стало в нього все добре і весело. Ганнуся підлогу мете – пісні співає. Внуки пішли…

Так Степан і дожив до старості в любові і злагоді.

Але Марусю свою ні на день не забував. Однолюб він!