У мене склалися дуже важкі стосунки зараз зі своєю донькою. Мені важко і складно зараз в житті, а поділитися і порадитися просто ні з ким.

Таке враження, що наче я для себе стараюся. А я не для себе, для внучки своєї хочу, як краще.

Записала її на англійську мову і на фігурне катання нещодавно, як в минулому році, ну що, це так багато, чи що?

Спортом обов’язково потрібно займатися здоровій дитині, адже від цього лише користь, це навіть не обговорюється. І без іноземної мови зараз нікуди.

Принесла дочці Марині документи на оплату від тренера і за уроки з англійської мови, щоб вона підписала, адже там потрібний підпис когось з батьків.

Але отримала відповідь від неї, яка мене не дуже порадувала.

Справа в тому, що дочка моя мені заявила відразу:

“Мамо, з кружками і студіями в цьому році зав’язуємо ми, тим більше з фігурним катанням, занадто дорого це”.

Я кажу – Марино, за нормальні заняття це зовсім недорого виходить, там викладачі дуже хороші.

Ні, ну можна в школі на гурток макраме ходити за сто гривень, але толку від цього? Тільки час свій витрачати даремно.

А Марина просто влаштувала мені істерику на рівному місці! Мамо, каже, ти взагалі вже зв’язок з реальністю втратила. Поглянь навколо, що діється, криза зараз серйозна. А ти як в іншому світі живеш – сидиш у мене на шиї, гроші витрачаєш і не бачиш берегів. Варто зупинитися і гарно все обдумати.

Я дуже ображена на свою дочку до глибини душі, адже я не витрачаю гроші своєї доньки на себе, вона для своєї рідної онучки старається.

А нахлібницею я себе зовсім не вважаю. Хоча живу, звичайно, цілком і повністю на гроші дочки Марини.

Вона у мене працює на хорошій роботі, їй пощастило свого часу влаштуватися на хорошу фірму, отримує дуже добру зарплату.

Колись ця сума здавалася мені просто астрономічною. Зараз, поживши кілька років в столиці, я вже, звичайно, так не вважаю.

Нормальна зарплата для трьох осіб, щоб жити гідно, а не виживати самим у місті! Але так у нас і витрати не як в провінції.

Оленці нашій купили комп’ютер, телефон хороший, оплачуємо секції для онучки, одягаємо її гарненько, дівчинці це таки дуже важливо.

Щороку обов’язково до моря везу, щоб імунітет був у неї хороший, і кругозір знову ж. Ну, в школу і на заняття, коли Марині ніколи нас підвезти, їду з нею сама.

Грошима в родині повністю розпоряджаюся я, а як інакше, я ж готую, купую продукти, сиджу з онучкою. Весь побут на мені – готування, прибирання, догляд за одягом.

Якщо щось в квартирі ламається, губиться, виходить з ладу – я, навіть не думаючи, відразу купую нове. Зараз ось внучку до школи збирала теж вона.

Марині всім цим займатися просто ніколи – з ранку до ночі вона працює, не бачачи світла білого.

А тут побачила, що ми з Оленкою до школи купили, аж завелася: навіщо, мовляв, стільки одягу, куди, ще ж і з минулого року залишилося? Тут на весь її п’ятий «а» клас речей вистачить!

Ну де багато? У дитини повинен бути запас і вибір! А торішні речі застаріли, та й замалі. Нехай ходить в новому! Марина тільки зітхає – витрачаєш гроші на дурниці.

Свою зарплатну карту донька давним-давно віддала мені. Залишає собі зовсім невелику суму на обід і на заправку авто.

Є у мене ще друга карта – моя власна. Туди приходить пенсія, але її не знімаю.

Там накопичується на чорний день. Я про це сказала своїй доньці.

Власне, собі я нічого не купую, всю зарплату дочки витрачаю на побут лише, на якісь загальні витрати і на Оленку.

Хіба що іноді користуюся платною медициною, купую одяг, але лише найнеобхідніший.

Ну і харчуюся, звичайно, краще, ніж більшість моїх ровесниць зараз, які живуть на пенсію одну.

На їжі стараюся не економити, купую якісні продукти.

Найголовніше, що квартира у нас з Мариною своя. Маленька, правда. Ми ж з Мариною, як тут в столиці кажуть, «приїжджі». З маленького містечка родом.

Спочатку Марина сюди приїхала, вирушила в двадцять п’ять років підкорювати столицю.

Вона орендувала квартиру, влаштувалася на роботу, з часом зустріла чоловіка, вийшла заміж і народила Оленку.

Тільки з чоловіком прожили вони недовго, років через три і розлучилися.

Марина хотіла їхати до мене в маленьке містечко – дитина маленька, грошей не було, квартира, в якій жили, належала колишньому чоловікові. Ну аліменти були, але не дуже великі.

На ці гроші потрібно було примудритися зняти житло, найняти няню і купити їжі їм з донькою на місяць. Завдання не з легких.

Подзвонила донька тоді мені, каже, так і так, їдемо до тебе, зустрічай. А я їй відповідаю – а може, краще я до вас?

Я просто вважала так для них за краще, про себе я не думала тоді, це щира правда.

Спочатку ця думка здалася якоюсь зовсім нереальною, фантастикою, але в підсумку так і зробили.

Я продала свою трикімнатну квартиру в маленькому містечку, ​​прямо разом з усіма меблями, і приїхала до дочки з валізою в столицю.

У столиці купили невелику двокімнатну квартиру – звичайно, довелося додати значну суму, мати вклала всі свої накопичення, та ще й взяла в банку невеликий кредит, який виплачувала Марина з зарплати своєї.

Доньці дуже пощастило, в цьому плані: з невеликою допомогою колишньої свекрухи вже після розлучення влаштувалася на гарну роботу, ту саму, де працює і зараз.

Спочатку зарплата була набагато нижче, але Марина змогла зачепитися, показати себе.

Буквально жила на роботі, благо, що приїхала я і повністю взяла на себе трирічну на той момент маленьку Оленку.

І ось донька моя побудувала кар’єру, досягла справжнього великого успіху.

Тільки змінилася моя донька не в кращу сторону, на жаль, після того.

Раніше якось і не турбувалася про гроші. А тепер я тільки і чую від неї – дорого, навіщо купила, можна було обійтися, старе ще є. А днями взагалі заявила – сидиш у мене на шиї! Я аж заплакала.

Добре так сиджу! Кинула все, квартиру там продала, тут купила, повністю взяла на себе побут та турботи усі домашні і за дитиною. Мию їм, перу, прасую, готую, цілий день як білка в колесі.

І це я, виявляється, на шиї сиджу! А я чомусь думала, що дехто сидить у мене.

Мені образливо дуже, іноді плачу, як згадую ці слова.

Хіба я щось неправильно роблю? Вже не знаю, чи вірно вчинила, коли приїхала до дочки.

КІНЕЦЬ.