Олена, повернулася з роботи, зайшла в квартиру і застигла від здивування. Її мати виносила речі з їхньої комірки. – Мамо, а що це ти таке робиш?! Навіщо ти з комірки все виносиш? Ми ж ніби нікуди не переїжджаємо? – запитала вона. Ірина Михайлівна ніяково дивилась на доньку


 

Ірина заварила собі чай зі смородини, і вирішила зателефонувати сестрі. Розповісти про своє рішення з’їхатися із сім’єю доньки.

У свої шістдесят дев’ять вона досить ще непогано виглядала – спортивна, доглянута…

Але дуже їй не подобалося жити одній. Залишившись без чоловіка, Ірина незатишно почувала себе в їхній спільній квартирі, яка одразу стала без нього пустою.

А доньці треба було допомогти з онучками. І взагалі, поруч із ними Ірина не відчувала тієї гнітючої, дзвінкої порожнечі…

-Ти що! – сказала сестра. – Та хто зараз живе разом?! Усі навпаки прагнуть роз’їхатися, а ти отаке придумала!
Не вигадуй і не випробуй долю! Пошкодуєш потім, та пізно вже буде! Це що вони тебе попросили? Нізащо не погоджуйся, якщо не хочеш зіпсувати стосунки з донькою і зятем!

Але Ірина собі вже все вирішила.

Залишаючись одна в квартирі, Ірина раз у раз зверталася до покійного чоловіка.

-Як же мені погано без тебе, Миколо, – казала вона. – Думаю, ти підтримаєш мене, ось хочу я квартиру нашу продати. Незатишно мені тут без тебе, порожньо. А так ми й дітям із житлом допоможемо, та й я не сама буду. Адже я знаю, Миколо, ти б теж для доньки все зробив. Думаю, не осудиш мене…

Онучки були в захваті:

-Бабусю, і ти навіть їхати назад додому не будеш?! І казки нам будеш на ніч розповідати? Оце так!

-Звичайно! І казки, і гулятимемо разом, – відповідала Ірина.

Їхня дитяча безпосередня радість ніби вкотре підтверджувала, що Ірина все робить правильно.

Гроші із проданої квартири пішли на перший внесок. Вони вирішили взяти в іпотеку чотирикімнатну квартиру.

Але поки документи оформити, меблі купити… Якийсь час вони мали пожити в старій двокімнатній квартирі доньки.

В очікуванні нового житла йшли бурхливі обговорення. Дівчата мріяли про велику дитячу кімнату.

Батьки – про нормальну спальню замість дивана у вітальні.

А Ірина? Їй просто було приємно, що продаж її квартири покращить життя дітям.

Ну, але звісно, потайки, вона раділа, що матиме свою кімнату. Їй так гріла душу думка, що вона житиме не одна…
-Мамо, Олег завтра у відрядження їде, я йому речі піду зберу, – сказала дочка Ірині. – Вклади, будь ласка, спати дівчаток. Дякую тобі! Що б ми без тебе робили!

Ірина посміхнулася. Вклавши онучок, вона хотіла було зробити собі чаю, але почула, що Олена з Олегом щось бурхливо обговорюють на кухні. Вона мимоволі прислухалася.

-Дівчата швидко ростуть, їм в одній кімнаті скоро тісно буде, розумієш? – Олег голосно відсунув табуретку, й Ірина відсахнулася від дверей. – І взагалі, люди мають відпочивати один від одного! Це нормально! А це хороший компроміс – тещина кімнатка…

На кухні щось загриміло й Ірина не розчула закінчення фрази.

Вона забула про чай і пішла в дитячу кімнату на свій диван. Слова зятя розтривожили її.

Невже все не так, як вона думала? Невже сестра мала рацію, коли її попереджала, і вона наївна і зовсім не розуміється в людях, навіть у своїх близьких?

Але ж так не може бути? Це ж її рідна дочка… А кому ж тоді вірити?

Ірина була засмучена, вона не знала, що й думати.

-Може, щось трапилося, і з квартирою тепер не виходить? – міркувала вона. – Чи вона просто щось не так почула?
Але ж ясно прозвучало: «Дівчатам тісно, ​​тещина кімната». Невже її хочуть поселити в цю темну комірку без вікон? Адже це її називають «тещина кімната». Ні, та не може цього бути!

Через кілька днів Олена, повернулася з роботи і застала матір за дивним заняттям. Ірина виносила речі з комірки.

Олена застигла від здивування.

-Мамо, що це ти таке робиш? Навіщо ти з комірки все виносиш?

Ірина ніяково дивилась на доньку.

-Ми ж поки ще не переїжджаємо, – продовжувала Олена. – Хоча… – вона загадково посміхнулася. – Сьогодні Олег повертається з відрядження, і ми хотіли тобі дещо сказати!

Раптом гримнули вхідні двері і в квартиру зайшов Олег. Вигляд у нього був дуже задоволений.

-Ну що, дівчата, – Олег підморгнув Олені і привітно усміхнувся тещі. – Я вдало з’їздив! Так що, думаю, тепер все у нас вийде! Ми уклали великий договір і тепер на всі наші плани грошей у нас вистачить!

Ірина здивовано подивилася на радісного зятя.

-Так що, скоро ви житимете в окремій тещиній квартирі! – урочисто закінчив Олег.

Побачивши, що мати нічого не розуміє, Олена радісно пояснила:

-Мамо, розумієш, поживши разом в одній квартирі, ми придумали ще один варіант – дві квартири поряд. Ми купимо сусідню квартиру! А якщо ти захочеш, то ми їх об’єднаємо. І ти, коли втомишся, завжди зможеш піти до себе і від нас відпочити. Ну як, мамо, тобі подобається такий варіант?

Увечері, лежачи на своєму дивані, Ірина подумки розмовляла з чоловіком:

-Миколо, ти уявляєш, мені так незручно. Я погано подумала про дітей. Мабуть я стаю старою і недовірливою. А все тому, що тебе немає поруч. Але ми з тобою виховали хорошу доньку.

Ти знаєш, що вони придумали? У мене буде “тещина квартира”. Смішно, правда? А вони будуть поруч. І я буду не одна. Так що, Миколо, сподіваюся, я все правильно зробила…

Сумно, що колись сильні, наші батьки з віком стають все більш беззахисними.

Не обділяйте батьків у старості своєю увагою та любов’ю.

І тепле світло батьківського кохання буде ще дуже довго зігрівати ваше серце…