Мені зараз 26 років, а моєму коханому 48 років, познайомилися 4 роки тому. Він одружений, але із дружиною спільно не проживають, є спільна дитина 10 років, дівчинка.

З донькою у нас дуже добрі стосунки, іноді мені здається, що вона приїжджає не до батька в гості на вихідні, а до мене. Відчуваю, як дитина тягнеться до мене.

Є син ще, мій ровесник, теж у стосунках із ним усе добре. Але мені хочеться свою дитини, і я чудово усвідомлюю всю не просту ситуації. Його дочка, син, дружина колишня – він крутиться у всьому цьому і, здається, немає мені місця у всьому цьому.

Однак він запевняє мене, що я для нього найкращий подарунок долі після всього. Донька у них з’явилася недоношеною, є невеликі відхилення, тому вся увага їй. Розумію, що потрібно робити висновки поки що не пізно, але як?

Вже настільки прикипіла до людини, наче ось він — твій, рідний, але водночас такий далекий. Ось так взяти і розлучитися поки що сили волі немає, але жити в такому темпі не вистачає сил.

Може, хтось мав схожу ситуацію, підкажіть, як бути? Зовсім заплуталася і страждаю від того, що постійну думаю про перспективу нашої з ним родини.

КІНЕЦЬ.