У мене просто сил більше немає спілкуватися з матір’ю мого чоловіка. Вона нас із Сергієм задурила і фактично домоглася собі покупку нової однокімнатної квартири. Але згодом нові квадратні метри їй перестали подобатися і, на її думку, тепер ми з дитиною на руках повинні переїжджати казна-куди.

Ми з чоловіком виросли в сім’ях із середнім статком. Так, олігархів ні в кого не було, але натомість у батьків – по квартирі. Ми ж із Сергієм не хотіли обмежувати батьків.

Спочатку винаймали житло, а потім задумалися над кредитом. Вдвох ми цілком потягнули б двокімнатну квартиру в центрі, але свекруха була категорично проти будь-яких позик.

– Діти, це ж така кабала, навіщо себе по молодості туди заганяти? Краще купіть собі одну в новобудові, адже на неї у вас гроші є, – говорила Наталя Дмитрівна.

– Мамо, ну, ти бачила, де знаходяться такі однокімнатні квартири? За містом! Півдня на дорогу до роботи витрачатимемо і стільки ж – назад додому. А жити-то, коли? До того ж пів зарплатні на бензин витратимо, – відповів Сергій матері.

Подібні розмови тривали не один місяць. Наталя Дмитрівна не відставала. Зрештою, свекруха запропонувала оптимальний варіант розв’язання проблеми.

– Може, ви мені купите однокімнатну за містом, а самі в мою квартиру переїдете? Мені багато місця не потрібно, та й гучний центр пенсіонерці зовсім ні до чого. А ось вам потрібні рух та своя квартира, – сказала якось свекруха. Ми з чоловіком задумалися.

Це був ідеальний варіант у всіх відношеннях : свекруха – на свіжому повітрі, а ми – у просторій квартирі, на яку не треба горбатитись десятиліттями.

Поруч із квартирою Сергія мами були дитячий садок, і лікарня, які могли згодом знадобитися. Я просто-таки загорілася ідеєю такого обміну. Про всяк випадок, ми ще кілька разів запитали свекруху, чи не передумає вона.
Ми розуміли, що міняти місце проживання на старості не кожному сподобається. Але Наталя Дмитрівна наполягала на тому, що із задоволенням переїде до маленької та затишної квартири ближче до парку та свіжого повітря.

– У мене тут ні подруг, ні добрих сусідок. Заведу собі кішечку чи цуценя і гулятиму парком. Хіба це – не мрія? – запитувала Наталя Дмитрівна.

Вже за місяць ми підписали всі документи. Щоправда, однушку ми оформили на моє ім’я, а двушка залишилася на свекрусі. Ми вирішили, що не будемо морочитись і переоформлювати купу папірців, все одно все залишається в сім’ї.

Нова квартира сподобалася свекрусі – тиха, світла, чиста. Ми допомагали Наталії Дмитрівні облаштуватись і зробили у неї косметичний ремонт. А того дня, коли ми закінчили переїзд Сергія мами, я дізналася, що сама незабаром стану мамою.

Щоправда, ми з чоловіком планували появу дитини трохи пізніше, але я вирішила, що це хороший знак і все сталося вчасно. Весь період я у вихідні приїжджала до свекрухи, гуляла в парку поряд з її домом і слухала дифірамби з приводу того, наскільки простіше Наталі Дмитрівні живеться в однокімнатній квартирі.

Тут у неї було менше пилу та більше вільного часу. Мені здавалося, що всі задоволені та щасливі. Ось тільки після появи онука настрій свекрухи почав псуватися з кожним днем.

Коли нашому малюкові виповнилося пів року, вона прямо за святковим столом заявила, що втомилася жити за містом і хоче повернутись у рідні стіни. Сергій під час цієї промови мало не випустив келих з рук.

– Мамо, а як ти собі це уявляєш? Ми взагалі власним коштом зробили ремонт у твоїй квартирі, все облаштували під себе, а тепер повинні з’їжджати, причому з немовлям на руках? – обурився чоловік.

– Ну, ви ж не на вулицю підете. Вам є, де жити – у прекрасній однокімнатній квартирі за містом, де для малюка є чисте повітря і дитячий майданчик, – незворушно відповіла Наталя Дмитрівна.

– А Ви не могли нам раніше сказати про те, що квартира Вам не підходить? Ми не витрачалися б на переїзд і ремонт, – висловилася я.

– Мені не хотілося вас засмучувати. Тим більше, що ти була в положенні. А тепер, коли з’явився онук, можемо спокійно про це поговорити. Я хочу повернутися додому, а Ви переїжджайте за місто, подалі від міського шуму та пилу, – сказала свекруха.

– І подалі від цивілізації? Мамо, адже ти знаєш, що лікарня, дитячий садок, школа і супермаркет знаходяться далеко від твого будинку. Не кажучи вже про те, що відстань до мого офісу – понад сто кілометрів. Та й де ми тепер візьмемо гроші на кредит, якщо всі накопичення ми витратили на ремонт у твоїй квартирі? – нагадав матері Сергій.

– Звичайно, сплавили стареньку казна-куди, а самі, задоволені, живете в центрі? До речі, я цю квартиру за 30-річну роботу на заводі отримала. Ось ви хотіли взяти кредит – так беріть, а мені поверніть мою квартиру, – підсумувала Наталія Дмитрівна.

Загалом переконати свекруху ми так і не змогли. Ні мої сльози, ні погрози чоловіка не спрацювали. Наталя Дмитрівна дала нам три місяці на те, щоби ми помінялися квартирами.

Те, яким чином ми будем переїжджати разом із малюком, її абсолютно не хвилює. Тепер я шкодую, що ми не переоформили двокімнатну квартиру на себе, адже таким чином ми залишили козир свекрусі в руках.

Вона – єдина та повноправна господиня двокімнатної квартири. Від такої ситуації усередині сім’ї у мене опустилися руки. Натомість Наталя Дмитрівна, як ніколи, весела. Свекруха щодня дзвонить і нагадує про те, що квартира належить їй, і вона швидше хоче переїхати назад.

Мені прикро до сліз це вислуховувати. Сергій взагалі відключає телефон, коли бачить вхідний дзвінок від матері. І його можна зрозуміти. Як вчинити в такій ситуації, розуму не докладу.

Обурення розбирає, бо сама Наталя Дмитрівна спровокувала нас купити їй квартиру, а тепер все переграла. Тепер свекруха повернеться до вже відремонтованої квартири, а ми втрьох будемо тулитися в однокімнатній квартирі. І нічого цій жінці за це не буде, а шкода.

КІНЕЦЬ.