Якось вночі задзвонив мобільний. Віта взяла слухавку. Телефонувала мама. Не вагаючись, Сергій піднявся і побіг у гараж. Залишивши малого у сусідів, вони разом із Вітою поїхали до батька. Спочатку Сергій тримався трохи осторонь, щоби не злостити тестя але потім зважився запропонувати свою поміч. Майже увесь час був біля нього, а коли батько майже одужав, попросив дружину покликати Віту із Сергієм

Віта, хоч і боялася цієї розмови, все ж сказала мамі, що Сергій запропонував їй виходити за нього заміж, і що вона погодилася. Реакція мами не стала для дівчини сюрпризом – багаті батьки Віти і чути нічого не хотіли про бідного хлопця з села.

«Віточко, доню, ну подумай, хіба ж я, твоя мама, хочу тобі, своїй дитині, злого? Ти у нас розумниця, але щодо заміжжя, то саме я тобі найкраща порадниця. Трохи прожила і знаю, що краще. Не буде тобі добре з тим селюком! Не буде, дитино! Різні ви люди, зрозумій», – переконувала доньку Олена Степанівна…

Віта, не дослухавши матері, рвучко встала і вийшла з кімнати. «Дитино, та чого ж ти закипаєш так?» – ніби нічого не розуміючи продовжувала мати. «Сергій не селюк, – різко відповіла Віта.

– Не бачила ти його ще жодного разу, а судиш. А коли маєш на увазі, що із села, то й ти теж селючка, і тато селюк – просто тепер живете у місті». «Бо працювали – і своїм розумом, своєю працею добились усього, що маємо», – впевнено продовжувала переконувати доньку Олена Степанівна. «І Сергій доб’ється, мамо. Може, ще й більшого доб’ється», – стояла на своєму Віта.

«Та все у нас є, дитино. Свого часу важко гарували ми із татом. Богу дякувати, нині наша родина знана і шанована у місті. І ти, і твоя сім’я може жити у добрі та статках, – нервово розмахуючи руками, продовжувала мати. – І врешті, чому Сергій, а не Павло? Павликові ж батьки так хочуть тебе за невістку, так хочуть породичатися з нами. А ти не гірше від мене знаєш, що це за люди».

Уже більше місяця Віта неохоче повертається з університету додому. Її батьки, такі, здавалося б, хороші, люблячі, зовсім перестали розуміти свою доньку. А почалося з того, що Віта розповіла мамі про свого одногрупника Сергія, із котрим потоваришувала.

Ще зі школи Віта начебто зустрічалась із Павлом: їхні батьки були друзями, часто проводили час сім’ями. Обидві родини були б дуже раді породичатися. Про це, звісно ж, говорилося, і Віта була переконана, що саме Павло згодом стане її чоловіком. Хлопець їй подобався, але розмова між ними часто не клеїлася.

Віта багато читала і любила ділитися враженнями, але Павлові це було нецікаво. Він любив похизуватися красивим одягом, новим авто, а ще – показати свою зверхність над іншими. У таких випадках Віті було не по собі. Хоча вона теж виросла у статках, поводилася зовсім по-іншому. І подруг вибирала тих, до кого душа лежить.

Павло навчався в іншому місті. Додому приїздив лише на вихідні, тож бачились із Вітою вони нечасто. Одногрупники знали, що у Віти є хлопець. І коли вона сказала, що прийде на святкування Дня студента з Павлом, ніхто не заперечував. Вечірка, можна сказати, вдалася, але вже наприкінці свята Павло кудись зник. Віта не надала цьому особливого значення і почала шукати його очима. Аж тут до неї підійшла одногрупниця і єхидно, ніби між іншим, сказала, що Павло пішов з однією із дівчат.

Віта не повірила, та коли на власні очі все побачила, втратила контроль над собою. Вибігла з ресторану і, не бачачи нікого й нічого, вже збиралася ступити на дорогу, де з шаленою швидкістю мчали машини. Та хтось вхопив її за комір і потягнув назад. Це був Сергій. Він саме стояв на вулиці. Глянувши на Віту, зрозумів, що найкраще буде чимшвидше доправити її додому. Миттю впіймав таксі, запитав у дівчини адресу. Коли приїхали, провів до дверей. І лише коли почув, що Віта зайшла у квартиру, вийшов із під’їзду.

Понад місяць Віта ходила сама не своя. А потім чи не вперше звернула увагу на Сергія. Він був непоказний, малоговіркий, але після того, що сталося, Віта зовсім іншими очима подивилася на хлопця. Спершу вони перекидалися лише поодинокими фразами, а згодом ніяк наговоритися не могли. Віта дивувалася, як багато між ними спільного.

Вони були тільки друзями, коли хлопець запропонував Віті поїхати до нього у село. Сергієві батьки були фермерами, мали багато землі, тримали худобу. Хлопець завжди із захопленням розповідав про свою сім’ю. Говорив також, що дуже любить працювати біля землі й у майбутньому займе місце батька. Та й по-іншому бути не може, адже Сергій одинак.

Віті Сергієві батьки сподобалися. Хоча й заможні, але такі прості, відкриті, щирі. Дівчині навіть не хотілося повертатися додому. Здавалося, залишилася би тут назавжди. «То й залишайся, – аж зрадів Сергій. – І батькам моїм ти дуже сподобалася. Вони хотіли б мати таку невістку».

Віта опустила очі. Лише тепер зрозуміла, що Сергій не просто друг – вона кохає його. Відчула, що це її половинка. Тому, повернувшись додому, розповіла все мамі.

Олена Степанівна, недослухавши, перебила доньку: «Дитинко, тобі тільки здається, що ти покохала. Ви розійшлися із Павликом і перший, хто, як кажуть, попав під руку, був цей Сергій. Насправді ж у житті не так усе просто. Іноді потрібно уміти прощати. Я маю на увазі Павлика. Так-так, доню. Чоловіки часто зраджують. Помирися з ним. Так усім буде краще, а про цього Сергія і думати забудь».

Дівчина більше не розповідала вдома про свої стосунки із Сергієм, але Олена Степанівна розуміла, що донька не збирається покидати хлопця. Тому батьки невтомно проводили виховні бесіди з донькою. Так тривало кілька місяців.

А одного дня Сергій запропонував Віті вийти за нього заміж. Лише тоді дівчина зізналася, що теж кохає його, але її батьки не дадуть згоди на їхній шлюб. Коли Сергій сказав, що прийде до Віти додому, вона спершу навіть злякалась. Але потім подумала, що батьки, коли побачать Сергія, порозмовляють із ним, зрозуміють, наскільки добра він людина і приймуть за зятя.

Та сподівання дівчини були марними. І мама, і батько переконували Сергія, що не для того ростили доньку, щоби «заперти» її у якесь там село. Коли ж Сергій вийшов, а Віта пішла за ним, батько навіть кинув услід: «Як підеш із дому, можеш не повертатися! Ти мені більше не донька».

Віта з Сергієм таки побралися. Нелегко було на початках, але любов і взаєморозуміння допомагали долати труднощі. Через два роки у сім’ї народився синочок. «Може, зателефонуй батькам», – запропонував Сергій дружині. «Може, ти?» – боязко простягнула телефон чоловікові Віта.

Слухавку взяв батько. Сергій лише сказав, що Віта народила синочка, як тесть, не вибираючи слів, почав кричати, що не дасть ніяких грошей і знати їх не хоче. Хоча у молодих і на думці не було просити щось.

Час минав. Маленькому Назарчикові вже було майже три рочки. Якось вночі задзвонив мобільний. Віта взяла слухавку. Телефонувала мама. Крізь сльози розповіла, що батько в лікарні. Ні миті не вагаючись, Сергій зірвався із ліжка, побіг у гараж. Залишивши малого у сусідів, вони разом із Вітою поїхали до лікарні.

Поволі стан батька покращився. Віта з мамою почергово сиділи біля нього. Сергій тримався трохи осторонь, щоби не злостити тестя. Але жінки від тривалих недосипань були зовсім знесилені – і тоді він зважився запропонувати свою поміч. Майже увесь час був біля хворого, адже підняти важкого чоловіка жінкам було не під силу.

Коли батько майже одужав, попросив дружину покликати Віту із Сергієм. «Діти мої, – взяв обох за руки, – завинив я перед вами. Пробачте, якщо зможете». І заплакав. Підняв мокрі від сліз очі на доньку із зятем, ніби запитуючи, чи простили.

«Тільки тепер ми по-справжньому щасливі», – сказав Сергій, обнявши дружину. У нього і в думці ніколи не було ображатися на тестя і тещу, адже саме вони йому подарували таку чудову дружину. Сергій був впевнений, що час колись, все-таки, розставить все на свої місця.

КІНЕЦЬ.