У дитинстві я мала чітке відчуття, що мене народили тільки для того, щоб було кому мити посуд, виносити сміття, пилососити та займатися іншими домашніми справами. Старший брат, як я пам’ятаю, максимум чашку після себе міг ополоснути, навіть якщо перед ним ціла раковина брудного посуду. А мене б за таке мама точно в кут поставила б.

Отже, все дитинство, поки я зі школи не випустилася, всі неприємні домашні обов’язки були на мені. Все прибирання, потім і готування додалося, але тут я більше займалася миттям і чищенням необхідних овочів, готувала з них вже мати.

При цьому мені завжди казали, що я вигадую і надто багато на себе беру. Брат, мовляв, теж постійно чимось зайнятий, але я цього не бачу.

Я цього не бачила, бо цього не було. Невже я б не помітила, якби хтось посуд у квартирі помив чи підлогу? Помітила б, звісно.

Брат до домашніх справ ніколи не прикладався, як і тато. Якщо мама готувала і періодично займалася миттям вікон та протиранням кришталю в серванті, то чоловіча частина сім’ї максимум могла до магазину сходити.

Потім я поїхала вчитися і спогади про рідну домівку стали якось забуватися. Вже я сама себе почала переконувати, що не тільки я займалася будинком, просто мені так тоді здавалося, і любили мене не менше, ніж брата.

Це допомагало доти, доки я не приїжджала додому. Якщо брата не знали, куди посадити, чим пригостити, коли він приїжджав у гості з навчання, то мені одразу було чимало занять по дому.

Але потім я знову поверталася до університету і мені здавалося, що я знову собі все придумала, все було не так, я утрирую і взагалі дуже себе шкодую.

Минулого місяця у мами був ювілей, я приїхала, брат приїхав. Але брат сидів із батьками, спілкувався, а мені і продуктів купити, і салати нарізати, і гаряче приготувати, і протерти пил.

Весь день народження мами брат спокійно сидів за столом, а я металася між кухнею та кімнатою, нарізаючи ковбасу та сир, додаючи салати, стежачи за гарячим та несучи брудні тарілки.

До кінця вечора я вже збилася з ніг, тому що підняли мене рано, щоб встигнути все приготувати, а за весь день у мене були вільними хвилин тридцять загалом.

Гостей батьки проводжали вже без мене. Я просто не могла більше бігати і після того, як принесла чай та торт, пішла спати.

Наступного дня батьки планували їхати на дачу, на другий день відзначати, але вже на природі. Я була певна, що поїду з ними. Але вранці мені мама заявила, що посуд сам себе не помиє, а залишати його тухнути ще на день не можна, тож мені треба все помити, прибрати в квартирі, а потім, так і бути, я можу приїхати на дачу.

Тільки вони їхали машиною з усіма зручностями, а я мала добиратися електричкою і ще два кілометри тупотіти пішки до дачі.

Чекати на мене ніхто не збирався, хоча я і просила, мовляв, не маленька, доберуся сама, а їм поспішати треба. Сіли в машину та поїхали.

Посуд я помила, а потім купила квитки і поїхала назад до себе, навіть нікому нічого не стала говорити. Мені було дуже прикро.

Батьки зателефонували лише наступного дня, коли повернулися з дачі та не знайшли мене вдома. Те, що я не приїхала, їх не турбувало.

Дізнавшись, що я поїхала, навіть не спитали, що трапилося, адже я брала відпустку на тиждень. Просто сказали “ну, гаразд” і повісили трубку.

Більше я до них їздити не стану, бо не хочу бути в ролі прислуги, а іншого мені в цій сім’ї запропонувати не можуть.

КІНЕЦЬ.