Сергій дізнався, що його дружина отримала величезний спадок і думав, що вона з ним поділиться, але та мислила інакше


 

Спочатку, коли Сергій тільки дізнався, що його дружині дісталася величезна спадщина, він, звичайно, дуже зрадів і розмріявся!

— Ох і заживемо ми тепер, Наталко! — з ніжністю дивлячись на дружину, лагідно говорив він, ходячи по вітальні туди-сюди, бо від сильного хвилювання не міг сидіти на місці. – Ох і заживемо! А я, між іншим, якщо ти пам’ятаєш, завжди вірив, що рано чи пізно, але й у наш дім щастя зазирне. І ось на тобі. Впало. Хто б міг подумати. А ти не вірила!

— У що я не вірила? – не зрозуміла Наталя.

— Та ти у все не вірила, Наталко, — серйозно відповів Сергій. — Скільки ми разом? 15 років? В нас уже двоє дітей! А ти ніколи не вірила мені. А я завжди казав, що зрештою ми станемо дуже багатими людьми. Ти ще питала: «З якого переляку?». А я відповідав, що не знаю з якого, але станемо. І ось! Стали! Тепер ти бачиш, що я мав рацію?!

— Ти так кажеш, Сергію, ніби ми стали багатими завдяки тобі.

— А кому ще? — щиро здивувався Сергій. – Мені, звичайно! Притягнув щастя!

— Та це я величезну спадщину отримала. Ти тут до чого? Притягнув він.

– Правильно. Ти отримала. А я завжди у це вірив! І цим притягнув.

— У що ти міг вірити, якщо ми обидва нічого не знали про мого двоюрідного дядька, який жив у Швейцарії і все своє багатство залишив мені?

— Та я ж і говорю, — відповів Сергій, — тут справа не у знанні, а в моїй сильній вірі. Вона й притягнула до нас цю величезну спадщину. Пам’ятаєш, ми ще коли одружилися, я тобі відразу сказав про спадщину?

– Що ти сказав?

— Сказав, добре б мати багатого дядечка. Ти ще спитала: «Навіщо?». А я відповів, що він би нам залишив по собі велику спадщину. Невже забула?

– Як же! Пам’ятаю! Ти ще тоді фантазував про те, що ось було б чудово, якби виявилося, що твої батьки були б не твоїми батьками, а що тебе в дитинстві підмінили.

– Точно! — радісно згадав Сергій. — І про це мріяв. Що мене у пологовому будинку підмінили.

– Так, – продовжувала Наталя, – а справжні твої батьки, фантазував ти, шукають тебе. І вони – мільярдери. Але, зрештою, вони тебе знайдуть і заберуть до себе, у багате та щасливе життя.

— Я й зараз у це вірю. А що? Скажеш, такого не буває? А якщо я справді відчуваю, що я вартий більшого, ніж маю? А? Як ти це поясниш?

— Тільки підміною тебе в пологовому будинку, — серйозно відповіла Наталя. – І що твої справжні батьки шукають тебе і скоро знайдуть.  А коли знайдуть, ти відмовишся від батьків, які виховали тебе? Від мами відмовишся і від тата?

— А як би ти вчинила на моєму місці, Наталко, якби таке справді сталося? – розважливо відповів питанням на запитання Сергій. — У такому разі вони самі винні. Чому мене взяли, якщо я не їхній? Навіщо тримали у себе так довго? Чому приховували? Коли мене стільки років шукали мої справжні батьки. І річ навіть не в тому, що мої справжні батьки багаті!

– А в чому?

— А в тому, що вони мої справжні батьки. Чому я маю відмовлятися від них? Це не по-людськи.

— Сергію, скажу чесно, твоя фантазія мене лякає.

– Гаразд. Досить про дрібниці. Фантазія моя її лякає. Скажеш також. Давай краще подумаємо про головне.

– Про що це?

— Як наші гроші витрачатимемо, — захоплено відповів Сергій, продовжуючи ходити туди-сюди по вітальні, не дивлячись на дружину, а дивлячись кудись у порожнечу. — Питання найсерйозніше. Тут треба все добре продумати. Все!

Сергій трохи подумав.

— Пропоную спочатку купити нову велику квартиру, — продовжував він. — Метрів триста. В центрі міста. Тому що цю, нашу, в спальному районі, я вже бачити не можу. Не розумію, як ми досі примудрялися тут жити? Вчотирьох! На сімдесят дев’яти метрах?! У чотирьох кімнатах? Ні. Все. Досить! Так далі продовжуватися не може. Одну квартиру купимо в нашому місті і ще одну на березі моря. Цю квартиру, де ми зараз живемо, можна здавати.

Сергій знову ненадовго замислився.

— А ще нам потрібні дві дачі! – розважливо продовжив він. — Тому що про це я також усе життя мріяв. Одна дача у нас буде в нашій області, а інша – на березі моря. До речі, Наталя, я давно збирався розпочати свою справу. Та не було грошей для старту. Для початку мені вистачить мільйонів 5-7, а там побачимо.

Перш ніж продовжити, Сергій узяв невелику паузу. При цьому він продовжував ходити туди-сюди, дивлячись у нікуди.

– Так! – вигукнув він, коли в його голові дозріла чергова фантазія. – Мало не забув. Авто! Я давно мрію. Як у нашого директора. Чоловіки на заводі просто лопнуть від заздрощів, коли я вранці на ній приїду на роботу. Уяви!

Виходжуя з машини, весь такий спокійний, начебто нічого особливого і не відбувається. А повз директор на своїй проїжджає. Поруч зупиняється. Вікно відчиняє. Цікавиться. «Сергій Вікторович, як справи? Бачу, машинку купили? Вітаю!». Уявляєш? Чоловіки отетерять, коли побачать.

Сергій, крокуючи кімнатою і дивлячись у порожнечу, так розмріявся, що не помітив, як Наталя вийшла майже відразу, тільки він почав озвучувати свої фантазії.

– Наталка! — злякано закричав він, коли побачив, що в кімнаті один. – А ти де?

Він знайшов жінку на кухні. Вона їла тістечка, запиваючи їх свіжозвареною кавою.

– Ти чого пішла? — спитав Сергій. – Я там мрію. Один. А ти тут?

– А ти не мрій, – відповіла Наталя, відкушуючи великий шматок тістечка.

– Як це?

– Так! Тістечка хочеш?

— Та не хочу я тістечок! Вимагаю пояснень.

І Наталя пояснила. З її пояснень Сергій зрозумів, що свою спадщину Наталя збирається витрачати так, як сама захоче. І грошей для свого старту в якійсь справі, про яку він давно мріяв, він теж не отримає.

І після цього Сергій відразу якось дуже вже знітився. Дуже!

– Наталя! – вигукнув він. – Ти мені дружина? Ти мати моїх двох дітей? Чи хто ти?

— Дружина, — впевнено відповіла Наталя, взявши чергове тістечко. – І мати. Але грошей ти все одно не отримаєш.

— Як це? Я вже розпланував. А ти?

— Не знаю, що ти там напланував, — відповіла Наталя, — але тільки витрачати свої гроші я винятково на власний розсуд.

– Свої гроші?! Ти їх так називаєш?

— А як мені ще їх назвати? Адже вони не з твоїх фантазій. Вони реальні. Мої.

— І навіть зі мною не поділишся? І не порадишся?

– З якого дива?

– Я твій чоловік!

– І що?

– Як моя дружина, ти просто зобов’язана!

— А ти зі мною багато ділився та радився, коли витрачав частину своєї зарплати на свої потреби? От і я не з тобою радитимуся. І ділитися спадщиною теж не буду.

– Наталя?! Як ти можеш так казати? Ось уже 15 років, що ми разом, я заробляю вдвічі більше за тебе! І я завжди віддавав тобі не менше за те, що заробляєш ти. У нас із тобою все по-чесному. Скільки ти заробляєш, стільки я тобі і віддаю. Кожен місяць. Так, я дійсно майже кожен місяць витрачаю на себе багато грошей. Але ж це мої гроші. Крім того, на ці гроші я купую тобі подарунки.

— Про які подарунки йдеться?

— Ти забула?! — вигукнув Сергій. — Ну, ти даєш, Наталко. Не очікував.

— А ти нагадай.

– А я нагадаю, – відповів Сергій, напружуючи пам’ять. – Я нагадаю. Мімози! Тюльпани! Гвоздики! На кожен твій день народження та на 8 березня! Забула?

– Як таке можна забути? Адже моє день народження 8 березня.

– Причому тут це?

— До речі, ти забув про настурцію. Ти їх мені теж дарував.

– Точно! Настурція. А кажеш, що не пам’ятаєш.

– Настурції пам’ятаю.

– Настурції і все?

— А що?

— А повне зібрання творів твого улюбленого письменника? Теж не пам’ятаєш?

— На мою думку, це твій, а не мій улюблений письменник. Адже це ти з ним постійно в туалеті сидиш.

— Але ж ти казала, що він тобі теж подобається.

— Коли я тобі казала?

– Навіщо ти так зі мною, Наталко?! — вигукнув Сергій. – А подарункові набори?

— Це які з банкою кави та з чашкою?

— Ти тільки пам’ятаєш? А шоколадні цукерки у коробках?

— Які вам на заводі в честь професійного свята роздають?

– Це грубо.

– Як є.

— А набори з милом та туалетною водою? А міксер? А кавомолка? А тостер? А пральна машина? А квартира? Чи це все теж мені на заводі видають?

— Квартиру та пральну машину ми купили на виплати.

– Згоден. Але перший внесок був з моїх грошей. І на пральну машину, і на квартиру.

– Їх дали твої батьки.

— Але ж це мої батьки, Наталко! Мої! Значить, і пральна машина, і квартира — це теж подарунок ніби від мене. Але це ще не все!

– Не все?

– Ні, Наталко, не все. А подарунковий кошик із фруктами та цукерками у день святого Валентина? Забула?

– Не пам’ятаю!

— Коротка ж у тебе пам’ять.

– Яка є.

— Може, ти не пам’ятаєш і чайник для заварювання, який я купив три дні тому?

– Чайник пам’ятаю. Старий ти розтрощив і купив новий. Не знала тільки, що це теж твій подарунок мені.

— А кому, Наталко? Крім тебе, у мене інших жінок немає.

– Гаразд. Визнаю. Чайник пам’ятаю.

— Значить, даси грошей?

– Ні.

– Не поділишся спадщиною?

– Ні.

— Із рідним чоловіком і не поділишся?

– Не поділюся!

– Ах, ось яка ти. Гаразд. Я все зрозумів. Можеш нічого не пояснювати.

Сергій вийшов із кухні і голосно грюкнув дверима.

«Не хочеш по-доброму ділитися,— подумав він,— буде по-поганому. Зараз зателефоную своїй мамі і все їй розповім. Вона на тебе управу швидко знайде».

Сергій зачинився у спальні та набрав мамин телефон. Усе їй розповів.

— Отакі справи, мамо, — сумно додав він наприкінці. — І що робити я не розумію. Має мільйоги, мамо! А я, виходить, ні до чого!

– Я зараз приїду і все вирішу, – відповіла мама.

Наталя не здивувалася приїзду свекрухи.

— Добрий день, Ірина Василівна, — радісно вітала Наталя. — Знову без попередження?

– Розмова є.

– Прошу на кухню. Кава. Тістечка.

— Я вам не потрібний? – поцікавився Сергій.

— Ні, синку. Це наші жіночі справи.

— У такому разі, не заважатиму.

«Мама її швидко на місце поставить, — думав Сергій, йдучи до вітальні. — З моєю мамою не забавиш».

— Слухаю вас, Ірина Василівна, — сказала Наталя. — Що ви хотіли поговорити?

— Я хотіла… — почала свекруха, але Наталя її зупинила.

— Мало не забула, — сказала вона, — Ірина Василівна, це вам.

З цими словами, Наталя простягла свекрусі банківську картку.

— Тут пʼятсот тисяч, — прошепотіла Наталя. – Вам! На невеликі витрати. Потім ще переведу. Тільки Сергію не кажіть. Може, не так зрозуміти. Теж почне просити. Адже ви знаєте, що йому грошей давати не можна. Відразу все на якусь дурість витраче.

— Звісно, ​​доню,— лагідно відповіла свекруха,— нічого йому не скажу.

— І чоловікові своєму не кажіть.

– Боже збав. Його тільки не вистачало.

— А невдовзі ми з вами поїдемо дачу вибирати, — шепотіла Наталя. — Але теж без Сергія, гаразд? Адже ви його знаєте. Він таке вибере, що й у кошмарному сні не привидиться. Але й про дачу ви своєму чоловікові теж поки нічого не кажіть. А то й він захоче дачу вибирати.

— Я все зрозуміла, — прошепотіла свекруха. – Нічого нікому не скажу. Це наші з тобою справи. І чоловіків вони не торкаються.

— То про що ви хотіли поговорити, Ірина Василівна?

— Хотіла забрати онуків усі вихідні. Ти не проти?

– Не проти. Забирайте.

— Дякую тобі, Наталю.

— Хочете тістечок з кавою?

– Із задоволенням.

Минуло вже достатньо часу, як Наталя та свекруха пішли розмовляти на кухню. Сергію набридло чекати. І він вирішив з’ясувати, як там справа.

— Я не зрозумів, — сказав Сергій, входячи на кухню, бачачи щасливі обличчя жінок, що жують тістечка і мило про щось розмовляють. — А чого це ви тут такі щасливі? Може, у нас свято яке, а я не знаю.

— А ми все вирішили, синку, — сказала Мінерва Августівна, — зараз я забираю онуків на всі вихідні.

— Які онуки, мамо? Про що ти? А як же гроші?

Наталя та свекруха переглянулись.

— Які ще гроші, синку? — спитала Ірина Василівна.

— Які гроші? Які зі спадщини Наталії!

— Забудь, — сказала мама. — грошима у вашому будинку розпоряджається Наталя.

– А я?

— А ти її маєш слухати.

– Але, мамо!

– І без “але”, будь ласка! — суворо сказала Ірина Василівна. — Що це за «але», я не розумію? Ти як із мамою розмовляєш? Зараз вибач.

— Вибач, мамо. Я просто хотів сказати, що…

– До речі! — вигукнула Ірина Василівна, — добре що нагадав. Що ти там говорив про якихось своїх справжніх батьків мільярдерів?

– Я? Нічого такого, — злякано відповів Сергій.

— Що тебе в пологовому будинку підмінили? Ні?

— Я цього не казав.

– Дивись. А то якщо батько дізнається, може неправильно зрозуміти.

Сергій насилу стримувався, щоб не закричати від образи.

— Тістечка хочеш? — лагідно запропонувала Наталя, зрозумівши настрій чоловіка. – Кава?

Сергій, важко зітхнувши, мовчки покрутивши головою, відмовився від тістечок і вийшов із кухні.

«Нічого-нічого,— думав він, ідучи до вітальні,— я потерплю. А коли знайдуться мої справжні батьки, вони заберуть мене звідси. Я вірю”

КІНЕЦЬ.