Ганна Петрівна переїхала у квартиру в місті, коли вже давно була на пенсії.

Здоровʼя вже не давало жити в селі, де потрібно було і воду, і дрова носити, і працювати на городі.

-У селі без цього ніяк, – пояснювала свій переїзд у міста Ганна Петрівна, сидячи на лавці біля під’їзду. – Та й років мені вже за сімдесят. І до дітей своїх поближче, і до внуків. Ось так…

-Звичайно, – підтакували їй сусідки. – Тут і лікарня у нас хороша…

Але не склалися у Ганни Петрівни стосунки із сусідкою знизу.

Там теж жила пенсіонерка приблизно її віку, але міська, яка ніколи не жила на селі.

Олена Миколаївна колись працювала медсестрою, тримала свою квартиру в чистоті, і вимагала від сусідів на поверсі такої ж чистоти на сходовому майданчику, через що її прозвали «чистюлею».

Здавалося б, дружити треба пенсіонеркам, але якось не склалося.

Жінки ще й посварилися майже одразу, як Ганна Петрівна перебралася в місто.

Ганна Петрівна, яка звикла трясти коврики, покривала з ліжка і скатертини зі свого ґаночка в селі, в місті почала робити те саме зі свого балкона.

Вона трясла скатертину, як раптом почула обурення сусідки знизу.

-Що ви там таке виробляєте?! Як можна трясти своє сміття мені на балкон? Ви що, зовсім, чи що вже?

Ганна Петрівна нахилилася вниз через перила і побачила Олену Миколаївну.

-Так я не бачила, що ви там стоїте. Звідки мені знати? – відповіла Ганна Петрівна.

-То й що? Якщо немає мене, хіба можна трясти з балкона? Виходьте надвір. Для цього є двір. І то у куточку, де діти не грають. А то я дивлюся – минулого разу у мене вся білизна в піску була. Я ж висушую тут чисту білизну! Як і ви!

Ганна Петрівна образилася й замовкла. Такого вона не очікувала. Але трясти свої речі з балкона перестала…

Наступного разу Ганна Петрівна вислухала від сусідки за те, що вона лускала насіння. Лушпиння сипалося вниз, на балкон до Олени.

-Я не спеціально, вибачте, – виправдовувалася Ганна Петрівна. – В руку ж лушпиння збираю. А трохи посипалося вниз. Більше не буду…

Бабуся навіть заплакала. Потім ще й доньці виливала душу, коли та приходила її провідати.

Наступного разу Ганна Петрівна поливала квіти на балконі, через що вода струмком полилася вниз.

На той момент білизни внизу не було, але чуйна Олена Миколаївна побачила воду і знову зробила Ганні Петрівні зауваження.

Якось Ганна Петрівна почепила сушитися своє покривало після прання. Воно було погано викручене, а тут вітер почав його колихати, й Олена Миколаївна знову заголосила:

-Ви гляньте на що схоже моє вікно! Воно все у бризках. Я ж тільки недавно його мила! Тепер знову доведеться перемивати, а в мене що інших справ немає? Коли ви перестанете таке виробляти?!

Ганна Петрівна поспішно прибрала покривало з балкона й заплакала, щиро шкодуючи про своє село і вже продану хату.

Коли дочка Рита вкотре вислухала мамині докори на адресу сусідки, то заспокоїла її, як могла і вирішила відвідати Олену Миколаївну.

Рита подзвонила у двері сусідки матері. Пенсіонерка запросила її в квартиру. Вона думала, що Рита буде сваритися з нею, захищаючи матір.

Проте Рита вийняла з сумки коробочку цукерок і вибачилася за матір.

-Розумієте, вона все життя жила вільно, в селі, не думаючи про ніяких сусідів і можливі для них незручності.

Навіть хати в їхньому селі стояли далеко одна від одної. А тепер їй доводиться звикати, соромитися, їй важко. Розумієте? Скоро вона звикне, і все налагодиться. Будь ласка, роблячи їй зауваження, не сваріть її і говоріть м’якшим тоном. Прошу вас. Мама дуже добра людина, чуйна. Вона старається.

Олена Миколаївна кивнула, взяла частування, посміхнулася.

-Тоді ви їй самі скажіть, щоб знову на мене не ображалася. Нехай ваша мама телевізор не дуже голосно вмикає ввечері. А то багато хто тут рано лягає спати – людям рано вставати на роботу, дітям до школи.

-А мама трохи погано чує, – відповіла Рита.

-Для цього є навушники. Або ще щось. І всім буде добре й спокійно, купіть – і проблем не буде, – порадила Олена Миколаївна.

Дочка обіцяла так і зробити.

Тепер сусідки бачилися рідше. Від Ганни Петрівни поменшало незручностей. Сільська пенсіонерка справді намагалася вчитися жити тихо…

Якось увечері кілька пенсіонерок вийшли посидіти на лавці біля під’їзду. Серед них були й Олена Миколаївна з Ганною Петрівною. Жінки не розмовляли одна з одною безпосередньо, а слухали інших. Але коли раптом Ганна Петрівна поскаржилася на здоровʼя, то Олена Миколаївна сказала:

-Я вам, як колишній медик, ось що пораджу. У мене є чудовий засіб. Заходьте до мене, я вам цей настій з трав зроблю. Не пошкодуєте.

Того ж вечора Ганна Петрівна стояла на порозі у сусідки з коробкою цукерок. Жінки зробили чаю, розговорилися. Олена Миколаївна зробила настій трав, дала вказівки, і обидві розійшлися задоволеними.

А коли настій справді допоміг Ганні Петрівні, то між жінками виникла справжня дружба. Тепер сусіди могли їх часто бачити разом у дворі, або розмовляючими в коридорі, інколи ж вони разом ішли в магазин, чи на базар.

А найбільше тішилася Рита. Вона була щаслива, що мати звикає до міста, вже менше говорить про село і подружилася з такою чудовою жінкою, Олена Миколаївна.