— Марино, тут така справа. Настя приїжджає із донькою на кілька днів до міста, на огляд. Може, нехай у нас зупиняться?

Квартира велика, місця всім вистачить. Вони у вітальні спатимуть. Я з донькою поспілкуюсь хоч, рідко бачимося.

Марина, уклавши спати однорічного синочка, чистила на суп картоплю на кухні. Від несподіванки у неї випала картоплина з рук.

– Олег, що ти таке надумав? Насті більше нема де зупинитися, крім, як у нас? У неї зовсім нікого немає в місті? Можна зняти кімнату, зрештою! В чому проблема? — здивовано спитала вона чоловіка.

– Та вона так і хотіла зняти кімнату ближче до лікарні, але каже, що нічого нормального не знайшла. Та й не чужі ми люди, все-таки спільна дочка…

– Олег, ти забув, що вона тебе покинула, проміняла на якогось пройдисвіта? Зрештою, він її обібрав і покинув, а вона до тебе тепер вирішила підкотити?

Ти забув, у якому стані був, коли ми познайомилися? Ти ж тільки про неї і говорив, розповідав, як тобі важко, прикро, як ти любиш дочку. А тепер все пробачив, виходить? Вирішив у доброго чоловіка погратись?

Я проти! Нехай винаймає житло подалі від нас!

Марина була дуже схвильована і сердита. Придумав, теж. Привести колишню до теперішньої дружини у квартиру!

– Марино, та не ображайся ти так. Я тебе люблю, а там у мене донька… Тобі нема через що переживати, у мене до Насті немає ніяких почуттів. Просто допомогти хочу. У тебе ж добра душа, погоджуйся!

– Олег, я українською мовою сказала — ні! З донькою сходи на зустріч, сам знаєш, я ніколи не забороняла. Роби подарунки, окрім аліментів. А її матір сюди приводити не треба!

Олег зітхнув і вийшов із кухні. Марина довго не могла заспокоїтись після розмови з ним.

Настю, колишню дружину Олега, вона бачила лише на фотографіях. З донькою Вірою знайома. Дівчинка була копією мами, таке ж світле рідке волосся і блакитні очі.

Кілька разів Олег привозив Віру до них додому, вона грала з молодшим братом Матвієм, сином Олега та Марини. Вірі сім років, тямуща, трохи примхлива дівчинка.

Настя всіляко її балувала, немов відчувала вину за те, що позбавила батька дочку. З новим залицяльником нічого не вийшло, і Настя знову залишилася сама.

Свекруха дуже любила внучку, і щоразу при зустрічі з Мариною журилася, що дівчинка росте у неповній родині.

Настю вона засуджувала, кинула її синочка як-не-як. Але дізнавшись, що Настя залишилася сама, всіляко натякала Олегу, що можна пробачити і жити далі.

Марину ображала та обурювала така поведінку. Адже Олег має нову родину, син народився. Навіщо ворушити минуле?

До Марини свекруха ставилася стримано, трималася осторонь. Бачились вони нечасто, що влаштовувало Марину.

Після весілля вони купили квартиру в місті, більшість грошей дали батьки Марини, допомогли молодій сім’ї. Тож квартиру записали на Марину.

Настя з донькою жила у своїх батьків, у невеликому селі, за кілька годин їзди від міста, де жив Олег із Мариною. Свекруха жила в цьому ж селі, і часто бачилася з онукою та Настею, що не подобалося Марині.

Наступного дня Марина із сином поїхали на весь день до подруги. Вона жила в приватному будинку, Матвій веселився на свіжому повітрі на галявині, а вони вели задушевні бесіди.

Додому Марина повернулася відпочивша і умиротворена. Декретні будні трохи стомлювали її, і подорож до подруги була ковтком свіжого повітря.

Зайшовши до квартири, Марина почула голоси. У коридорі на килимку стояли жіночі та дитячі туфлі. Марина запереживала. Невже це вони…

– О, Марина повернулася! А це Настя, з Вірою ти вже знайома!

Я запросив їх у гості, думав ти пізніше повернешся… Вони винайняли квартиру, але їм там дуже не подобається…

На підлозі у вітальні, на паласі, сиділа Настя та Віра, будували будинок із кубиків Матвія. Олег сидів у кріслі. Настя виявилася набагато симпатичнішою, ніж на фото.

Худенька, в обтягуючих джинсах та яскраво-червоній кофті. Довге волосся вільно лежало на плечах.

— Здрастуйте, Марино. Вибачте, що так… Ми вже йдемо, так, Віро?

— Ні, мамо, я хочу ще погратися з татом! Давайте далі будувати хату, тату, йди до нас сюди!

Олег знизав плечима і сів на підлогу. Марина поставила Матвія на підлогу, і він повільно потопав до тата. Олег узяв його на руки. Віра надула демонстративно губи і відвернулася.

— Дочко, Матвій скучив, не бачив мене цілий день! Він же ще маленький, — вибачаючим тоном сказав Олег доньці.

– Я теж маленька ще, і теж сумую! Ти з ним живеш, а зі мною рідко бачишся, давай грати!

Олег простяг Марині сина і почав збирати будиночок із донькою.

Марина мовчки вийшла з кімнати. Вона не знала, як поводитися, була розгублена. Навіщо він їх привів сюди?

Через 10 хвилин Настя з Вірою почали взувати.

— Марино, я проведу їх і повернуся, купити треба щось у магазині?

— Ні, Олег, нічого не треба!

— До побачення, Марино! Вибачте за клопоти! – Попрощалася Настя.

Двері зачинилися, пішли.

— Олег, що це було? Ти навіщо їх привів сюди? — спитала Марина, як чоловік повернувся.

– Так чого ти сваришся? Настя зателефонувала, сказала зняла кімнату, і їм нема чим зайнятися. Віра запропонувала сходити разом у парк, потім до нас зайшли, Віра до туалету захотіла. А тут ти…

— Я завадила вашій сімейній ідилії, я зрозуміла… Олеже, мені це все не подобається! Я не хочу бачити цю жінку у нашій квартирі!

— Та не сварись ти! Ну чому не можна нормально спілкуватися з колишньою, тобі що вона зробила поганого?

— Олег, ти такий не розумний чи прикидаєшся? Ти не розумієш, що вона з радістю повернулася б до тебе і маніпулює дитиною?

— Думаєш, вона й справді хоче повернутися? — розгублено спитав Олег.

— А ти не бачиш? У нас сім’я, нам добре разом, і колишній дружині тут немає місця!

Олег лягав спати у задумливому стані. Марина бачила, що в його душі відбуваються якісь переживання. Ох, звідки вона взялася ця Настя!

Наступного дня вони не порушували цієї теми, Марина нічого більше не говорила, і Олег мовчав. Після роботи не прийшов у звичайний час додому, Марина зателефонувала йому

– Олег, ти де? Вечеря приготовлена, чекаю на тебе.

— Я скоро буду, справи тут у мене… Вечеряй, не чекай.

Ну от приїхали. Марина розуміла, де він може бути. І що тепер робити? Дзвонити, сваритися, просити терміново йти додому?

Апетит зник. Марина лягла спати з сумними думками. Вона не знала, в котрій з’явився чоловік, але вранці він встав, як завжди.

— І що це було, Олег? — спитала вона, наливаючи собі кави. Йому вона не стала нічого готувати.

— Розумієш, Марино, я бачився з Вірою, і вона не хотіла мене відпускати, плакала, я не зміг піти…

— Ммм… Добра душа… А Настя теж плакала, не хотіла відпускати? Ти був у їхній квартирі?

– Так, у них. Ми багато розмовляли з Настею, вона вибачалася…

— І…? Про що ви домовились?

— Та так, ні про що… Гаразд, мені час бігти…

Весь день Марина була сама не своя, погане передчуття не давало їй спокою. Матвій, ніби відчував настрій мами, теж вередував, плакав. Від цього ставало ще тяжче на душі.

Увечері Олег приїхав із роботи і з порога заявив:

— Вибач, але хочу повернутися до дружини. Колишньої. Я зрозумів, що все ще люблю її і хочу бути поряд. Знаю, я негідник, кидаю тебе із сином. Але в моїй душі все перевернулося, вона щиро кається у своєму вчинку. І Віра переживає…

Марина застигла від такої новини. Вона сіла на стілець. Не було сили навіть говорити щось.

— Мовчиш… Ти мене теж зрозумій. Адже я живий, зі своїми почуттями не можу боротися, і тебе обманювати не хочу. Квартира твоя, машину я заберу, все чесно.

Матвій ще маленький, нічого не зрозуміє. А ти обов’язково зустрінеш ще хорошу людину і будеш щаслива! Речі я заберу свої зараз. Допомагати вам буду, не хвилюйся, і бачитися з сином хотілося б…

Марина не рушила з місця. Мовчки дивилася, як чоловік квапливо збирає речі у велику спортивну сумку.

Сорочки, штани, футболки, які вона ретельно випрасовувала, вирушали у нове життя разом із господарем.

Олег дістав із гаманця всі паперові купюри, що були, і залишив у кухні на столі. Взяв сумку, мигцем глянув на Марину і пішов.

Ось так несподівано, за кілька днів закінчилася історія родини Марини та Олега.

Після розлучення Олег із Настею та Вірою поїхали у Київ. Там жив його двоюрідний брат, він і запросив Олега, допоміг влаштуватися на роботу йому та Насті. За два роки у них народився син.

Про це Марина дізнавалася від колишньої свекрухи. Та, з неприхованою радістю, повідомляла новини при зустрічі. Декілька разів на рік вона приїжджала, щоб побачитися з онуком, Марина була не проти. Бабуся все-таки має право.

Образа на чоловіка з часом поменшала. Не доля, отже, бути з цією людиною.

Марина почувала себе щасливою, незважаючи ні на що. У неї все добре, живі та здорові батьки, синочок росте, радує, є де жити, немає боргів, кредитів, є робота.

Може й покохає когось ще, час покаже. А поки що треба жити і радіти кожному дню!

КІНЕЦЬ.