— Уявляєш, Ніна Павлівна не знає, що ми з Андрієм розлучилися, — сказала Ліля. — І зараз їде сюди.

Ліля вимкнула телефон і злякано подивилася на подругу.

– Та ти що?! – вигукнула Алла. — Ось сюди? У цю квартиру?

–  У тому й річ, — Ліля насупилася. — Вона цілком впевнена, що я і її син досі разом. Каже, що за онуками скучила.

— А чого ти так злякалася? Вона тобі хто? Ніхто. Ось і не бійся.

– Ага. Не бійся. Тобі легко казати. Ти її не знаєш. Це серйозна жінка. У неї, знаєш, які зв’язки! Подумає, що я навмисне від неї приховувала. Ще й запідозрить щось. Стане мені мститись.

— А що вона? Весь цей час тобі не дзвонила, і ви не зустрічалися? – здивувалася Алла.

— Та ми були в сварці. Коли вона два роки тому востаннє приїжджала до нас, ми з нею посварилися.

— Через Андрія посварилися?

— Не лише, — відповіла Ліля. – Там все разом. Ніні Павлівні багато чого не сподобалось у нас. І як ми її прийняли, як дітей виховуємо, і як… Загалом, багато всього.

– І?

– Що “і”? Вона висловилася. Я також відповіла. Слово за слово. Ось і посварилися. Ніна Павлівна сказала, що більше мене знати не хоче. І поїхала. З того часу вона спілкувалася лише з Андрієм.

– А він?

– А що він? Йому це лише на руку. Зайвий привід звинуватити мене в чомусь. Сказав, що якщо я не поважаю його маму, то його не люблю. Тож у нього і на роботі все погано. І пішов. Тиждень ні слуху, ні духу. А потім подзвонив, сказав, що в нього інша, і нам треба розлучитися.

— Виходить, Андрій не сказав матері, що розлучився, — задумливо промовила Алла.

– Виходить так.

— І не сказав, що забрав у тебе половину квартири. І що тепер ти з двома дітьми, кішкою та собакою живеш у комуналці?

– В тому то й справа. Вона вважає, що в нас все добре. Сказала, що у неї в столиці термінова справа, і тиждень вона поживе в нас.

— Де ж у вас?

– Ось тут, – відповіла Ліля, оглядаючи кімнату.

До квартири зателефонували.

– Це вона, – злякано сказала Ліля. – Що робити? Як я поясню?

– Поясниш, як є.

— Вона знову мене звинуватить у всьому. Кричатиме. Я боюсь. Може, не відчиняти?

— Не відчинити — гірше буде. Тоді вона точно щось запідозрить.

До квартири знову зателефонували.

– Відкривай, – впевнено сказала Алла. – І не бійся. Хай кричить. Ти ні в чому не винна. Якщо що, я поряд.

Ліля відчинила двері.

— Добрий день, Ніна Павлівна, — тихо промовила вона.

— Що так довго не відчиняла? — грізно запитала Ніна Павлівна, заходячи до квартири і вносячи з собою дві валізи. — Ховала когось?

– Нікого я не ховала, – відповіла Ліля. — З подругою розмовляла.

– З якою ще подругою?

До передпокою вийшла Алла.

— Добрий день, — сказала вона. – Я – Алла. Подруга Лілії.

Ніна Павлівна зневажливо подивилася на Аллу.

– Андрдій на роботі? — спитала Ніна Павлівна Лілю.

— Мабуть, — відповіла Ліля.

— Що означає «мабуть»? Не знаєш, де чоловік, чи що?

Ліля розгублено знизала плечима.

– А він їй не чоловік! – з викликом промовила Алла.

Ніна Павлівна з цікавістю подивилася на Аллу.

– В якому сенсі? — спитала Ніна Павлівна.

– У прямому, – гордо і сміливо відповіла Алла.

«Завжди мріяла так сказати своїй колишній свекрусі, – думала при цьому Алла. — Жаль, що зі своєю не вийшло. То хоч на цій відіграюся».

— Ліля і ваш дорогий синочок розлучилися рік тому, — уїдливо провадила далі Алла. — А двокімнатну квартиру, яку вони придбали в шлюбі, довелося ділити. Після цього Андрій свою половину продав. І таким чином Ліля з двома дітьми, кішкою та собакою опинилась у комуналці. Ще питання є?

Ніна Павлівна подивилась на Лілю.

– Це правда?

– Правда, – відповіла Ліля. — Розлучилися минулої осені.

– Я не про це. Що квартиру в тебе забрав, правда?

– Правда. Так він мав право. Адже квартира наша спільна. Тим більше, що у нього зараз вже інша дружина.

– Інша дружина? — перепитала Ніна Павлівна.

— Андрій каже, що вона зараз на дитину чекає. Просив, щоб я його не напружувала з аліментами. Обіцяв, що у майбутньому все віддасть. У нього зараз із роботою проблеми.

— А ти й повірила, — втрутилася Алла в розмову. – Наївна. Нічого твій Андрій не віддасть. І проблем у нього на роботі, найімовірніше, немає. І жодної дитини вони не чекають. І взагалі вона йому не дружина. Лише живуть разом. А щодо дитини — це вони спеціально вигадали, щоб тебе розжалобити.

— А чому він мені не повідомив, що розлучився? — задумливо промовила Ніна Павлівна.

— Може, засмучувати не хотів? – злякано припустила Ліля.

— Можливо й так, — задумливо мовила Ніна Павлівна. – Можливо.

Насправді повідомляти матері про розлучення Андрій не став з іншої причини.

«Нехай думає, що ми з Лілею досі разом, — міркував він. — Так буде вигідніше для мене. Мама ненавидить Лілю, але любить онучок. А завдяки їм вона допоможе мені купити квартиру.

І раз на місяць спілкуючись із мамою телефоном, Андрій постійно скаржився, що їм тісно вчотирьох у двокімнатній квартирі. Надсилав фотографії дітей, знаючи, як мама їх любить. Говорив, що у них все добре, але для повного щастя їм не вистачає великої квартири.

— Старша донька скоро піде до школи, — зітхаючи, повідомляв він по телефону, — а навіть письмовий стіл ніде поставити. Нам би, звичайно, квартиру більшу  б купити. Та грошей нема. Зарплати не дозволяють, а взяти нема де. До смішного дійшло, мамо. Дівчатка навіть Миколаю листи писали, щоб він подарував їм на Новий Рік квартиру. Десь біля Хрещатика. Такі кумедні. Постійно про тебе згадують. Чи не щодня питають: «Як там бабуся? Чи все у неї гаразд». Але нічого, мамо. Ти за нас не хвилюйся. Ми впораємося.

Андрій достеменно знав, що робив. Він був певен, що мама їх пошкодує.

«Вона знайде вихід із становища, — думав Андрій, — і вирішить моє квартирне питання. А щоб їй легше було шукати, я підкажу їй один варіант».

— Звичайно, — вів далі він, — можна було б, наприклад, продати твою дачу. І за допомогою цих грошей купити чотирикімнатну квартиру у місті. Я звірявся з цінами. Воно однаково й виходить. Тоді б усім місця вистачило. І було б куди письмовий стіл поставити для старшої доньки. Бо в неї тоді була б своя кімната. І у молодшої теж своя кімната була б. Але я не хочу тебе змушувати це робити, мамо. Ні-ні. Тільки не я і не це. Адже я знаю, як ти любиш свою дачу.

І ось тепер, приїхавши до столиці, Ніна Павлівна дізналася, як воно є насправді.

– Зрозуміло, – сказала вона. – А дівчатка де?

– В садку.

– А ти де працюєш?

– Я на віддаленні.

– А сусіди хто?

– Сусідка. Гарна жінка. Навіть була не проти, що в нас кішка та собака. Теж нещодавно з чоловіком розлучилася. Вона зараз на роботі.

— Гарна, кажеш, — Ніна Павлівна посміхнулася. – Ну-ну. Гаразд. Піду я.

Ніна Павлівна вийшла із квартири.

— Начебто обійшлося, — полегшено сказала Ліля, зачиняючи двері. — Я боялася, що вона почне кричати.

Минуло два місяці.

«Щось я давно мамі не дзвонив, — подумав Андрій, — треба нагадати їй про своє скрутне становище».

– Мама, привіт. Ти як? У тебе все гаразд? Радий за тебе. Кажу, радий, що в тебе все гаразд. Як у нас? А що в нас? У нас все як і раніше. Ютимся вчотирьох у двохкімнтаній квартирі. Добре, що ти спитала. Я тут одну річ вигадав? А що коли нам, справді, взяти і продати цю твою дачу? Як ти пропонувала. Пам’ятаєш? А?

Що означає немає дачі? Мама! Як нема? Не лякай мене. Вона згоріла? Ні? Слава Богу. А що тоді? Вже продала її? А гроші? Витратила? Я не зрозумів. А на що ти їх витратила? Купила 4-кімнатну квартиру? Кому? Дітям? Яким ще дітям, мамо? Моїм? Хіба так можна? Адже вони ще маленькі! А навіщо ти це зробила, мамо?

А чому зі мною не порадилася? Так, я просив. Так, я казав, що дівчаткам потрібні свої кімнати. Я пам’ятаю. Але ти могла б порадитись. І купити квартиру мені, а не моїм дітям. Не порадилася, бо мене вдома не було, коли ти приїжджала? А коли ти приїжджала? Зрозуміло. А квартиру, де купила?Де-де? Чекай, мамо. Щось у мене в очах… Ніби потемніло… Ні-ні. Все в порядку. Вже все добре. Це я від почуттів, мамо. Спасибі тобі велике.

КІНЕЦЬ.