Коли я поглянула на себе в дзеркало, то мало не розплакалася. Я бачила у своєму відображенні дуже втомлену жінку, яка давно вже забула про те, що таке відпочинок і здоровий сон.

А як же тут виспатися, якщо всі домашні обов’язки лягли на мої плечі. Кілька років тому моя донька вийшла заміж і народила чудову донечку. Вони з зятем вирішили на перших порах пожити у нас з батьком. Ані я, ані мій Микола не були проти.

Не знала я тоді, що зовсім скоро про це пошкодую. Маринка навіть не збиралася дбати про дитину і про створення домашнього затишку.

Готувала я, прибирала теж, та й з дитиною значно більше часу проводила, ніж її власна матір. Все було нічого, поки мені допомагав чоловік, але 2 роки тому його не стало. Мені було дуже боляче, бо я кохала Миколу всім серцем. Він був дуже хорошою і доброю людиною.

Тепер мене нікому й було пошкодувати, нікому допомогти. Я сподівалася, що онучка підросте, і Маринка віддасть її до садочку, а сама знову піде працювати. Хоч грошей зятя їм вистачало, але часто мені доводилося годувати усю родину з власної кишені.

Не так все сталося, як гадалося. Донька завагітніла вдруге, тож ні про яку роботу й мови не йшло. Після народження другої онучки мені стало ще важче.

Я забула про те, що таке гаряча їжа, міцний сон і дозвілля. Натомість, моя Маринка жила в своє задоволення. Поки чоловік був на роботі, а я займалася домом і її дітьми, вона спокійно відпочивала собі, переглядаючи на дивані черговий модний журнал.

Крім того всього, я щотижня мала навідуватися до своєї старенької матері, яка жила в селі. Їй важко було давати собі раду самій, але вона ніколи не скиглила, бо знала, що мені й так проблем вистачає.

– Доню, може кидай усе в тому місті і до мене переїжджай, – пропонувала мама.

– Я б із радістю, матусю, але як Маринка впорається без мене. Я розуміла, що сама винна в тому, що донька виросла такою лінивою егоїсткою, тож вірила, що тепер маю платити за свої материнські помилки, жертвуючи особистим життям.

– До речі, Наталко, я забула тобі сказати, що Роман повернувся в село. Матір його померла, от він і вирішив будинок її до ладу привести. Казав, що збирається тепер тут жити.

– А мені що до того? – схвильовано спитала я, пригадавши собі свої давні почуття до цього чоловіка.

– Він питав про тебе, казав, що хотів би з тобою зустрітися якось. Роман – моє перше кохання, шкода тільки, що нерозділене. Він на мене не звертав жодної уваги, бо дівчата за ним натовпом бігали.

Чула тільки, що він двічі був одруженим, але все якось безуспішно. Після того, як він переїхав закордон, я взагалі про нього й думати забула.

КІНЕЦЬ.