Ноги ледве несли матір з церкви. Верталася зі служби з вербовими котиками, а огортав невимовний жаль. Усе Євуся не йшла з голови і страшні слова лікаря. Пасха – за тиждень, отже, спливають останні доньчині дні
Єва вже геть не мала сили. Навіть ковтати ліки, які тамували біль. Почувалася зовсім погано, на межі. Здавалося, от-от Богові віддасть душу.
– Ще б пасочку спробувати, – простогнала, коли в кімнату зайшла мати.
Ненька не стрималася – і заплакала. Важко було дивитися на те, як згасає єдина дочка. Така молода і гарна. «Але безнадійна», – сказали лікарі.
Василина Степанівна змалку трусилася над Євусею. Бо донечка – пізня у неї дитина. Так довго вони з Іваном діток не мали. Що вже молили Бога про диво! І коли жінці виповнилося сорок літ, нарешті відчула, що вагітна. Тоді дала собі слово: як народиться дочка, обов’язково назве Євою, як син – то Адамом. Обіцянку свою виконала.
Але це ж треба, щоб тільки маленьку додомк привезли, як бабахнув Чорнобиль. І посипалися болячки в Євусі… Бувало, по кілька місяців в рік проводила Василина Степанівна з крихіткою у лікарнях. І так, поки донечка в школу не пішла. Потім Єва трошки окріпла, й хворіти стала рідше. Але доброго здоров’я все ж не мала.
– Мам, можна я вийду надвір з дітьми у сніжки пограти? – не раз марно просила дівчинка взимку.
– Ні, бо застудишся, – відказувала ненька.
– Дівчата кличуть на річку, я піду? – з надією запитувала влітку.
Та відповідь, як завжди, була «ні».
Василина Степанівна втомилася воювати із хворобами, тому й обмежувала дитину багато в чому. Тож хоч виросла Єва в селі, а була, як кімнатна квітка.
Зате вродою Господь дівчину не обділив. Наче про неї співалося: «Дай з лиця водиці напиться…» Очі – як ті бездонні сині озерця, обрамлені тоненькими берегами-брівками. Вуста – як рожеві ружі. А волосся… Коли вітерець грав його хвилями на сонечку, не в одного парубка серце завмирало. І в матері з батьком – від тривоги, чи ж ласкавою до їхньої кровиночки буде доля.
А переживання таки були немарні. Як пішла Єва вчитися в місто – так і знову стала частіше хворіти. До п’ятого курсу університету якось дотягла, а там перед останньою зимовою сесією геть злягла…
– Ви б у лікарню дочку завезли, – наполягала сільська медичка. – Температура вже он скільки тримається!
– Так не хоче, – плаче мати. – Я ж не можу її силувати. Все просить: «Ну, ще кілька днів потерпіть». І так тягнеться. Вона з дитинства лікарні ненавидить, бо вже й так стільки у них відлежала.
– Не жартуйте, викликайте швидку. Щоб не було запізно, – наполягала фельдшерка.
Ввечері Єву таки поклали в лікарню. А зранку після обстежень Василині Степанівні повідомили страшну новину:
– Мамочко, де ви раніше були? У вашої дочки хвороба невиліковна. Якби хоч місяць тому приїхали. А так…
– Невже нічого не можна зробити? Лікарю, врятуйте мою Євусю, – благала матір.
– На жаль, я не Бог, – відповів він.
– Скільки їй ще лишилося?
– Можливо, Великдень переживе. А може, й ні, – сказав відверто лікар. – Краще заберіть її додому.
Ноги ледве несли матір з церкви. Верталася зі служби з вербовими котиками, а огортав невимовний жаль. Усе Євуся не йшла з голови і страшні слова лікаря. Пасха – за тиждень, отже, спливають останні доньчині дні.
– Через Єву зажурена така? – почула ззаду чийсь голос.
Озирнулася. Це її доганяла баба Стефка, сільська травниця.
– Чула, що мала твоя дуже слаба, – порівнявшись, мовила.
– Слаба, тьоть. Скоро відійде до Бога, – зайшлася гіркими сльозами Євина мати.
– А ти, коли зараз прийдеш додому, святою вербичкою дочку побий. Тоді кору з отих гілочок здери, звари її і давай доньці той настій по чайній ложечці тричі на день. А цю, – простягнула свою вербову гілку, – посади на городі. Як прийметься – буде Євка жити.
Василина Степанівна подякувала жінці. Але вдома настільки закрутилася біля дочки, що геть забулася про пораду старої Стефки. Лише під вечір, глянувши на чужу вербову гілочку, згадала, що має її посадити. Зачерпнула кружку води і пішла з тою галузкою за хату.
Надворі так пахло весною! У вікна хати заглядали набубнявілі абрикосові бруньки, під яблунькою вовтузився молодий їжачок. Давно не помічала тієї краси навколо. Та думки все одно крутилися навколо своєї біди. Викопала ямку, линула туди води і встромила вербову гілочку. «Рости, вербо, високая…» – прошепотіла й пішла у хату варити відвар з кори.
За кілька днів Єва почала марити. Мати вливала їй у вуста по ложечці вербового відвару, а сама тільки й молилася, аби доньчині страждання швидше припинилися. Здавалося, ще раз простогне, ну, два – і все… Але життя не лишало Єву.
Того року Василина Степанівна, як ніколи, йшла святити пасочку під ранок, а не стояла у церкві всю ніч. Бо боялася пропустити ту останню хвилину, в яку, вірила, так буде потрібна Єві. І коли кошичок вже був освячений, не бігла – летіла додому.
Прочинивши двері, почула, що хтось вдома розмовляє. Прислухалася, а це Іван балакає з… Євою. Кошик мало не випав з її рук: дочка прийшла до тями!
За кілька тижнів дівчина піднялася з ліжка, а за пів року поїхала на обстеження. Лікар, який відправляв її додому, очам своїм не повірив!
– Хто вас вилікував? – запитав у Євиної матері.
– Господь…
КІНЕЦЬ.