Мені 34 роки і я мати-одиначка. Батьки пенсіонери, допомогти матеріально нема кому, але морально вони моя єдина підтримка.

Спочатку, коли дізналися, що я збираюся виховувати дитину без чоловіка, був страшний скандал. Але я все пережила і тепер анітрохи про це не шкодую, сина дуже люблю, він моя єдина радість у житті.

Мама з батьком теж уже не уявляють без онука свого життя. Про те, що вони були проти його появи, навіть не згадують.

Чоловік, з яким я зустрічалася, був у розлученні, від першого шлюбу є двоє дітей, і коли дізнався, що я чекаю дитину, почав наполягати, щоб я не залишала дитинк.

Але мені вже стільки років, що я вирішила, що це єдиний шанс мати дитину, навіть якщо він піде, і зрештою залишилася одна з дитиною. За цей час (сину вже два роки) він жодного разу не поцікавився, як в нас справи. Жодної допомоги від нього немає.

Якось, коли було дуже важко, зателефонувала і попросила надіслати хоч якісь гроші на дитяче харчування. Відповідь була така: «Хто з нас хотів цю дитину? Потрібно було раніше думати, чим ти його годуватимеш».

Після таких слів я навіть рада, що він нас покинув, адже він також поводився б і в сім’ї. Подруга вже давно заміжня, є двоє дітей, але чоловік вважає за краще піти з друзями у вихідний попити пиво, ніж погуляти з дітьми.

Друга подруга розлучилася, залишилася з дитиною одна, думаю, що в мене було б те саме. Планую вийти на роботу, за сином дивитимуться батьки, треба заробляти, а то ми всі сидимо на маленькі пенсії батьків, та мої гроші на дитину, які здебільшого на неї і йдуть.

Ось тільки боюся, чи впораються вони з ним. Батькам нічого не кажу про це, щоб не образити, а сама думаю, що може краще оформити до дитячого садка, якщо візьмуть такого маленького.

КІНЕЦЬ.