Маю одного сина. Любила, голубила, дбала щоб усе мав як могла.

Коли настали скрутні часи я виїхала за кордон, лишила його зі своєю мамою. Зі шкіри лізла, щоб забрати його до себе, бо дуже боліла душа.

Працювала на двох роботах, трохи накопичила грошей, зняла окрему студію і поїхала додому забирати свою дитину.

Нам двом було нелегко, йому було десять років, мови не знав. Я мусила працювати, він весь час, з ранку до ночі був у школі.

З роками втягнувся, вивчив мову. Навчався дуже добре.

Ми їздили з ним на літо в Україну, трохи відпочити, і навести лад біля хати, бо стояла закрита.

В село до нас приїжджала до сусідки племінниця. Я знала, що вона живе з якимось хлопцем, але ні весілля ніякого узаконення стосунків вони не мали.

Вони спілкувалися, так як жили ми через межу. Бачила вони разом під вечір сиділи разом. То він біг до неї бо запросила на тортик.

Літо минуло, ми повернулися за кордон. Він постійно ходив із телефоном. Я чула вночі як вони говорили годинами.

Близько до Різдва мій стримував що вона приїде до нас у гості. Що вона посварилася із тим хлопцем і він її кохає.

Я не перечила, вже дорослі люди, мають вирішувати самі. Тож на наступну весну ми відгуляли весілля.

Але вона категорично відмовилась їхати до сина. Сказала що за кордоном у неї болить голова. І що вона буде жити вдома.

Вона дзвонить тільки тоді, коли треба висилати гроші. Син терпить, бо видно любить її, тяжко працює і всю зарплату шле їй.

Я розумію, що вона собі знайшла спонсора, як поступати, що робити не знаю.

Якби вона його любила, то приїхала б і була поруч. А так, я думаю вона далі з тим хлопцем спілкується, а з моєї дитини тягне гроші.

КІНЕЦЬ.