20 років тому я поїхала до Італії в пошуках кращого життя для себе та своїх донечок. Чоловік на той час вже рік, як жив за кордоном.

Якби не важка і невтомна праця – нізащо б не збудували дім своєї мрії.

Шкода, що мій Василько його у всій красі так і не побачив – відійшов до Господа. Воно й недивно: так гарувати і при тому зберегти здоров’я – майже нереально.

Минав час, а я вже й звикла до Італії. Відчуваю себе комфортніше, ніж вдома.

Даруся з Настею вже зовсім великі, встигли навіть створити власні сім’ї, тож я не дуже хочу їм заважати своєю присутністю. Житиму до старості за кордоном.

Але не так все сталося, як гадалося. Доньки самі змусили мене повернутися до України, хоч я й не планувала.

Телефонували мені мало не щодня і скаржилися одна на одну.

Справа була в тому, що я залишила донькам розкішний будиночок за містом, вірила, що рідні сестри порозуміються між собою і житимуть там разом у мирі та злагоді. 

Яка ж я наївна! Мої донечки відразу почали ділити територію. Поки молодша не вийшла заміж – то було ще пів біди, але як тільки і у неї з’явилася власна сім’я – отоді вже почалося.

– Мамо, Дарина свої правила встановлює в твоєму домі, скажи їй щось.

– Мамо, які правила? Настя вже геть здуріла!

Палець об палець не вдарить, а права свої “качає”.

Набридло мені слухати такі перепалки, і я вирішила приїхати і з усім розібратися.

Зустріли мене дівчата тепло, але ідилія тривала недовго.

Доньки почали вимагати, аби я продала дім і роздала їм гроші порівну. А я, як на нього погляну, одразу свого чоловіка згадую. Він так старався, щоб збудувати власний будинок, всі сили, всю душу у нього вклав.

– Не можу я його взяти і продати. Батько ваш мені б цього ніколи не пробачив. Та й куди мені повертатися, якщо в Італії вже не даватиму собі ради?

Тоді я й запропонувала купити одній з доньок квартиру, а інша в будинку залишиться.

Хто ж знав, що ситуація від такої ідеї тільки погіршиться.

– Хай Дарина живе в будинку. Вона тут вже давно господарює з чоловіком, а нам квартирку віддаси.

– Е ні! Я вже достатньо нагарувалася і в садочку, і в городці! Нехай Настя трохи попрацює своїми білими рученятами.

Що тепер робити – я гадки не маю.

От вже не сподівалася, що рідні доньки заженуть мене у глухий кут. 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.

КІНЕЦЬ.