Мій двоюрідний брат живе зі своєю родиною у місті. Вони звикли на вихідних приїжджати до нас в село, особливо, коли тепло.

Моя мама ніколи їм нічого не жаліла. Все накривала на стіл, щоб ми разом смачно обідали, а потім ще чаю з пиріжками. За розмовами вони все розповідали як у місті важко жити й що все таке дороге.

– Ми від зарплати до зарплати!

Ні солодкого собі не купиш, ні нової кофтинки! – жалілась дружина брата.

– Ага! Що тої зарплати сантехніка – мізер! Мати от спину гне, миє підлоги у школі. А Ірка на касі у магазині за копійки стоїть, ще й за гроші відповідальна!

Ми чемно усе вислуховували, а потім давали їм зі собою мішок картоплі, відро яблук, буряки, моркву, якісь закрутки і яйця. Ми давали, але рідко від них можна було почути щире “дякую”.

Та зайвий раз по господарству помогти теж ніколи не пропонували, вони ж з міста! То їм гній смердить зі стайні, зате шашлики наші їдять. То вони не можуть яблука збирати, бо втомлені після робіт, але потім ящиками фрукти вивозять. Ай!

– Ви завжди можете на нас розраховувати! Дзвоніть, не соромтесь! Допоможемо чим зможемо! – сказав якось брат. 

І така ситуація таки настала. Я дивлюсь на свою маму, а вона якась така бліда. Різко заслабла і треба було їхати обстежитись до лікарні.

Подумала, що настав час просити тієї допомоги у золотих родичів. До міста не так близько, і якраз попросилися б переночувати, якщо всі ті аналізи займуть кілька днів.

Дзвоню:

– Привіт, Василю! Моя мама заслабла, треба везти в лікарню. Але не знаю чи то буде надовго. Можна буде у вас переночувати в разі чогось?

– Ви приїжджайте, а там розберемось!

Ми так і зробили. В лікарні сказали, що треба три дні, але лягати у стаціонар потреби нема. Тож я подзвонила до Галі спитати чи є хтось вдома, щоб сідати на автобус.

– А, вдома є мама. Квартира 35, другий під’їзд від дороги. 

Я зраділа, ми з мамою сіли в автобус. А через хвилину мені від неї приходить СМСка:

Ночівля – доба 300 гривень за двох. Харчування – 150 за одного.

Я не повірила своїм очам.

Але говорити про це матері не стала, бо в неї слабе серце. Та як таке може бути, щоб вони до нас приїжджали і їли безплатно і забирали продукти, а нам за дві ночівлі чек висилають?

Ми для кого взагалі стараємось?

Нащо було говорити про якесь плече підтримки, якщо вони ще й заробити на нас хотіли?

Я переконала маму, що краще зупинитись у невеличкому готелі при дорозі, бо у квартирі родичів нам буде дуже тісно. Нащо ті незручності.

Вона не розуміла чому я витрачаю гроші на вітер, адже ліки зараз подорожчали й невідомо скільки ще потрібно буде купувати. Але неохоче погодилась, бо була геть втомлена.

Але я спокійно поговорила з нею. Через два дні ми повернулись в село. Мамі покращало. Родичі навіть не питали куди ми різко пропали, що навіть не передзвонили.

А через тиждень я побачила їхню машину за нашим парканом.

Усі, як звично повиходили з машини і навіть мішки з собою прихопили, зайшли на подвір’я, привіталися наче нічого не сталося. Мама пішла їх зустрічати.

– Добрий день, вам, дорога родино! Сьогодні ми напекли вареників і пиріжків з вишнями. Тож просимо до столу. Але перше я мушу попередити, що день проведений в нас коштуватиме вам 500 гривень з особи.

Все-таки свіже повітря, гойдалка, сад. А за меню по 100 гривень з кожного! Їжа натуральна, приготована своїми руками з величезною любов’ю!

Тут мама підійшла до мене і сказала:

– Що ти таке кажеш, дочко?

 Хіба з родичами так можна?

– А вони з нами як повелися?

Знали, що тобі треба в лікарню і вислали мені прайс! Я не казала тобі, щоб нерви зайвий раз не псувати. Так само постійно ладуєш їм зі собою торби! Хоч би раз подякували, нероби!

– Але якщо вам то трохи задорого, то дорогу додому ви знаєте! – додала я і пішла до хати.

Родичі стояли як вкопані, а потім чемно позалазили в машину і поїхати.

З того дня навіть дзвонити перестали!

Сусіди стали запитувати, де поділася родина, що так давно їх не видно! А мені байдуже, ображаються вони чи ні! Не я це почала! І не збираюсь годувати їх за даром!

Як би ви вчинили на моєму місці?

КІНЕЦЬ.