Дуже скучили за онуками, вже кілька місяців їх не бачимо – рідна дочка не дає з ними побачитися, бо ми з чоловіком не погоджуємося з її вимогами помінятися квартирами. А ми з чоловіком не збираємось танцювати під її дудку та жертвувати нашим комфортом.

Донька вискочила заміж рано, познайомилась на дискотеці з хлопчиком і закрутилося. Могла б і краще знайти собі кавалера зі стабільною роботою, не обов’язково з квартирою, але щоб за душею щось було. Ніде не працює, ходить різними курсами, гроші батьківські витрачає, «бізнесу вчиться». У таких молодих, як він сам. Чому його там навчать?

Скільки б ми, батьки, не вмовляли б дочку відкласти весілля – вона нас не слухала. Кохання у них, чи бачите! Можна якийсь час просто пожити разом, не розписуючись. Встати на ноги, купити машину у сім’ю. Та що там машину – роботу знайшли б собі пристойну.

Дочка – завжди в телефоні, в соц. мережах свої відео викладає, посоромилася б. А чоловік її – стартапами все мріє. «Головне – гроші правильно вкласти. У вигідну справу. Або створити свій бізнес, а там – як заживемо з Наталкою!», тільки грошей немає, щоби бізнес відкривати. Так у мріях і перебуває.

Після смерті свекрухи нам дісталася однокімнатна на околиці міста, ми її здавали. Після весілля пустили туди молодих жити. Спільними зусиллями зі сватами зробили ремонт, діти нічого не вміють. Навіть шпалери приклеїти нормально не змогли – потім довелося переробляти за ними, докуповуючи зіпсовані. Житлом забезпечили ми, їм залишилося знайти нормальну роботу та жити безтурботно.

Але замість новини про роботу нам повідомили новину іншу, більш делікатну. Виявляється, чекають на дитину, термін вже 3 місяці. Ми не знали, як реагувати. З одного боку, онуків хочеться. З іншого – вони ж самі діти. Куди їм? Доведеться знову нам зі сватами утримувати трьох дітей. А якщо двійнята? У нашій сім’ї двійнята – не рідкість, тоді вже чотирьох.

Але зять запевнив, що влаштується на стабільну роботу, навіть у магазин готовий піти – аби дитині дати все найнеобхідніше. Зітхнули ми з полегшенням. Мабуть, відчувши відповідальність, у його голову почали приходити розумні думки. Ще б Наташа влаштувалася кудись на офіційну роботу, щоб декретні отримати могла.

Зі сватами знову вирішили взяти ініціативу у свої руки, допомогти діткам із покупками до появи онука. Витрати передбачаються не малі, а в молодих батьків навіть грошей не вистачає.

Кили на світ з’явився онук все було готове: ліжечко, візок, пелюшки, сорочечки, повний комплект. Купили на виписку красивий конверт для фото на згадку. Спочатку ми зі свахою часто ходили нянчитися з малюком, навчали наших дітей доглядати за своєю дитиною.

Адже молодь зараз не вміє нічого – ні сповивати правильно, ні купати, не знають навіть, що робити, коли заплаче. Поступово навчили, молоді батьки також, відчувши відповідальність, стали серйознішими. Життя почало налагоджуватися.

За рік нам оголошують, що чекають на другого. Куди, спитати б, поспішають? Організму треба відновитися, батькам молодим перепочити. Але, головне, де вони житимуть учотирьох? В однушці навіть утрьох тісно, а з двома малюками – і себе змучать, і дітей!

На висловлені нами побоювання та сумніви щодо своєчасності обраного рішення, діти запевнили, що все під контролем і вони куплять трикімнатну відразу після появи другої дитини, мовляв, вони щось відкладали. На запитання, чи намагалися вони дізнатися у банку, чи схвалять їм кредит, молоді відповіли, що не треба переживати, зараз кредит дають усім підряд. «І взагалі, ми вже дорослі та самостійні люди, нема чого вам нас контролювати та кожне питання вирішувати за нас».

Свати теж отримали відповідь приблизно у такому стилі. Тому вирішили трохи зменшити хватку, зрештою, треба ж їм колись дорослішати. Нехай навчаються жити самі без підтримки. Тим більше першому онукові вже рік, найскладніший час позаду.

Після виписки з лікарні з другим онуком дочка почала розмови на тему того, що їм тісно жити вчотирьох в однокімнатній квартирі. Обидві дитини сплять у різний час, тільки одна заплакала – одразу підключається друга. Якби квартира була більшою, то цих проблем не було б.

Плюс почали частіше лаятись, перебуваючи постійно в одній кімнаті. Кредит, як з’ясувалося, їм не схвалили через низьку зарплату. Тому дочка почала вмовляти нас помінятися квартирами. Щоб ми з чоловіком переїхали в їхню однокімнатну, а вони – в нашу двокімнатну.

Звичайно, ми відповіли відмовою. Спочатку не прислухаються до порад старших, потім починаються проблеми, але вирішувати їх маємо чомусь знову ми. Так не робиться. Взявся за гуж – не кажи, що не дужий. Вирішили жити по-дорослому – хай тепер приймають рішення. Що за споживче ставлення? Коли щось від нас потрібне – біжать за допомогою. А якщо ні – «самі впораємося, не лізьте у наше життя».

Образилися наші дітки на нас і більше не дають спілкуватися з онуками – і в гості не пускають, і нам не привозять. «Якщо ви не хочете нам допомогти – отже, і онуки вам не потрібні. Ну що ж, не потрібні – не дуже хотілося!».

Мій  чоловік взагалі хотів виселити їх з однокімнатної, якщо хочуть дорослого життя без допомоги – нехай отримають. Мені поки що вдається його відмовляти. Дочка та онуки – не сторонні люди. Думаю, дурощі пройдуть, не спалюватимемо мости. Але хіба так має бути?

Дітьми шантажувати не можна, вони ні в чому не винні й ситуацію не можуть вирішити. Шкода, що це питання торкнулося нашої родини. Не знаю, чи правильно ми вчинили, чи все ж таки потрібно було помінятися квартирами з дітьми?

КІНЕЦЬ.