Віра та Віктор були у шлюбі вже 7 років. Вони дуже любили одне одного, але у них ніяк не виходило завести дитину. На їх і так хиткі нерви діяли всі – родичі, друзі.

Зрештою, подружжя вирішило усиновити дитину. Вони сиділи в затишному кафе, попиваючи гарячий чай.

“Ти думаєш, ми ухвалили правильне рішення?”

– Запитала Віра, крутячи в руках чашку. Віктор зітхнув. “Я не знаю, Віро. Але я відчуваю, що нам потрібна дитина, щоб зробити наше життя дійсно повним.”

“Але мої батьки…”

– Почала Віра, але Віктор перебив її. “Твої батьки, мої батьки – вони не живуть нашим життям.

Ми повинні приймати рішення, які є правильними для нас.” Віра кивнула. “Пам’ятаєш, як Ганна, моя подруга, усиновила маленьку дівчинку? Вони зараз такі щасливі.”

“Так, я пам’ятаю. Це було чудово”, – посміхнувся Віктор. Наступного дня Віра та Віктор вирушили до притулку.

Серце Віри завмирало від хвилювання, коли вони підходили до дверей. За нею на них чекала маленька дівчинка з карими очима і розпатланим волоссям. “Здрастуйте!

Мене звуть Ліза,” – простягаючи руку, дівчинка сказала з усмішкою. Віра та Віктор посміхнулися у відповідь і представилися. Після кількох годин спілкування стало очевидним: Ліза – саме та дівчинка,

яку вони хотіли б бачити у своїй сім’ї. Наступного тижня вони запросили своїх батьків у гості. На столі стояла качка, запечена Вірою, та келихи, наповнені шампанським.

У повітрі витало напруження , коли Віра почала розповідь про Лізу. “Мамо, тату, ми вирішили вдочерити Лізу,” – сказала Віра. Її мати завмерла: “Ти впевнена?” “Так, мамо. Вона чудова дівчинка. І ми хочемо дати їй родину,” – відповіла Віра.

Після довгої розмови, батьки подружжя, хоч і з побоюваннями, але все ж таки дали своє благословення. Через місяць Ліза стала повноправним членом сім’ї Віри та Віктора.

Вона привнесла до їхнього будинку радість, сміх і безмежне кохання, довівши, що справжня сім’я не обов’язково пов’язана кровними узами.

КІНЕЦЬ.