– Чуєш, Марійко, а правду кажуть, що Надія недавно до Василя бігала? Мені Ніна вчора сказала. Чи бреше?

Баба Марія знизала плечима.

– А хто його знає, Уляно. Ніна мені теж таке говорила, але я їй не дуже то й повірила. Вона ж пліткарка ще та! Хоча… Я тут нещодавно в магазин заскочила, а там Надія якраз була. Щаслива! Прямо сяяла вся! Так що може і правда… Але якщо це правда, то й добре! Скільки ж дівка переживати може. Ох доля її доля! Дісталося їй у цьому житті…

– Ця так, Маріє, тут ти маєш рацію. Хоч би доля і в її кошик щастя трохи відважила. Жаль дівку хоч плач!

– Ой і не кажи, Уляно. А взагалі, треба спостерігати, Уляно. Треба поспостерігати і… Посприяти!

– Твоя правда, Марійко. Твоя правда…

…Коли дві бабусі обговорювали Надю, та йшла в дитсадок по доньку Ганнусю.

Надія поспішала, бо сьогодні справ у жінки був непочатий край, а часу на все дуже не вистачало.

Наприклад, зараз Надія залишила Романа, свого старшого сина, вдома на господарстві і тепер дуже переживала, як би хлопчик не перестарався.

Взагалі то нічого такого від хлопчика не потрібно.

Надія сказала йому помити миску моркви і погодувати гусей, але знаючи свого сина, зараз вона трохи переживала.

Взагалі-то Роман був працьовитим хлопцем і матері намагався допомагати завжди і в усьому, але іноді хлопчик дуже захоплювався процесом і тоді Надії доводилося довго виправляти наслідки допомоги сина.

Втім, Надія ніколи не сварилася за його невдачі, розуміла хлопчик старається і зовсім не має значення, що в нього щось не виходить.

А ще, Надії було дуже шкода Романа, а все тому що десятирічний хлопчик винив себе в тому, що не стало його батька.

Це зараз вже набагато краще все, а ще три роки тому Надія думала, що ніколи не побачить радісного сина…

…Того дня Олексій, чоловік Надії, зібрався до міста.

Надія тоді була на останньому місяці вагітності і їхати з чоловіком у неї не було жодного бажання і взагалі, того дня, у неї було багато планів.

Олексію їхати одному не хотілося і він вирішив взяти з собою сина.

Роман був дуже радий, що поїде з батьком і вже через годину задоволені і весело перемовляються між собою батько і син рушили в дорогу.

Надія досі пам’ятала, як чоловік поцілував її в щоку і пообіцяв не затримуватися.

Пообіцяв, але свою обіцянку стримати не зміг…

Надія, після того як поїхали чоловік і син, взялася за домашню роботу, але щось у неї все не клеїлося і не виходило.

На душі було важко і неспокійно, але Надія вирішила, що стан її пов’язаний з вагітністю і тому вирішила, що потрібно просто відпочити і тоді все буде добре.

Але Надія дуже помилялася…

Через дві години до їхнього будинку під’їхав місцевий дільничний і, переступаючи з ноги на ногу, повідомив Надії новину…

Олексій і Роман на в’їзді до міста опинилися на узбіччі…

Тепер обоє були у лікарні.

Як тільки Надія почула цю новину, у неї потемніло в очах.

Отямилася жінка тільки в лікарні…

Увечері того ж дня на світ з’явилася її дочка Ганнуся, а через два дні після народження дочки, Олексія не стало…

На поминках чоловіка Надія не плакала. Вона ніби заціпеніла, і благала тільки про одне – щоб одужав її хлопчик… Її синочок Роман…

Роман одужав, але весь час мовчав.

Згодом він отямився, але як виявилося у всьому, що сталося Роман винив себе.

З його слів виходило, що саме він відволік батька від дороги.

Знадобилося довгих два роки для того, щоб переконати хлопчика в тому, що він тут ні до чого, а винен у всьому гульвіса, який виїхав на зустрічку.

Зараз з Романом все було добре, але Надія й досі дуже переживала за сина, згадуючи ті дні, коли ледь його не втратила і тому іноді надто опікувалася хлопчиком.

Тільки останнім часом Надія вирішила, що синові треба давати більше свободи і почала з того, що почала іноді залишати сина вдома на господарстві.

Правда зовсім ненадовго і тільки тоді, коли бігала по доньку в садок, який знаходився за п’ять хвилин ходьби від її будинку.

Дорогою додому Надія з Ганнусею зайшли в магазин, де місцеві бабусі саме обговорювали товар.

Як тільки в магазин зайшла Надія, бабусі перемкнули свою увагу на неї і жінка навіть знала, через що до неї така цікавість.

Вся справа була в тому, що нещодавно, серед білого дня, Надія ходила до Василя, самотнього чоловіка і завидного нареченого.

Тільки ось бабусі не знали, що ходила Надія до Василя у справі…

Ще за життя Олексія, вони з ним мріяли купити вулики, щоб мати свою невелику пасіку.

Тепер Надія хотіла здійснити цю мрію, а Василь займався саме цим.

Надія з Василем майже домовилися, але тут, як на гріх, Надія потрапила на очі місцевій пліткарці Ніні і було це саме в той момент коли Надія заходила до Василя.

З того дня по селі поповзли чутки і Надія чудово про них знала, але вирішила, що нехай говорять, що хочуть, а вона все одно доведе справу до кінця.

Тільки ось Надія не знала, що бабусі Уляна та Марія вирішили їй допомогти, і допомогти вельми своєрідним способом…

Угода про продаж вуликів мала відбутися через два дні, але Василь, на превеликий подив Надії, постукав до неї у двері вже ввечері.

Надія здивовано, впустила гостя, а коли дізналася мету його візиту, то оторопіла від почутого.

Стримуючи сміх, Василь розповів Надії про візит баби Уляни та баби Марії до нього додому.

Ті прийшли до Василя і з порога заявили йому, щоб Надію він ображати не смів і коли зачарував дівку, то тепер, щоб не надумав втекти.

Після розповіді Василя Надія почервоніла від сорому, але чоловік її заспокоїв.

– А знаєш, Надійко, я бабусь розчарувати не міг. Тому ось, – Василь вийшов на вулицю і повернувся з тортом і гостинцями для дітей. – Давай поп’ємо чаю. Я звичайно не знав як ти відреагуєш якщо я одразу з тортом припрусь тому, про всяк випадок, залишив все в машині.

Василь, поки говорив це все, мав такий кумедний вигляд, що Надія не витримала і засміялася.

З того дня Василь почав заходити в гості до Надії, а невдовзі вони зрозуміли, що не байдужі один до одного.

…Минуло два роки.

– Чуєш, Марійко, чула ти? Надія ж хлопчика народила! Василь зранку дуже щасливий по селу бігає!

– Чула, Уляно, як не почути?! Ох я рада за Надію та Василя! Ох як рада!

– Це так, Марійко, адже це завдяки нам з тобою хлопчик у них народився і любов вийшла.

– А як же ж, Уляно! Ну, по чесному, там і без нас кохання зʼявилося, але наш внесок у їхній кошик із щастям дуже хороший!

– Ця так, Марійко! Ця так… А чуєш що, Марійко, правда Геннадій з Оленкою розлучатися збираються?

– Чула щось таке, Уляно. Не знаю тільки, чи точно.

– Я ось що думаю, Марійко. Треба до Оленки сходити. Жінка вона хороша, та й Геннадій непоганий, недолугий правда трохи. Мало що, може допомога яка потрібна.

– А давай, Уляно, сходимо. Чого нам не сходити? Тільки до Геннадія йти треба, мабуть той щось накоїв.

– І то правда, Марійко… Треба допомогти, Марійко, треба…