Якось мені потрібно було сумку купити, подруга пішла зі мною в магазин. Я пішла туди де сумки по 200-500 гривень. Юлька як побачтла, що я собі вибираю, аж розізлилася на мене. – Підемо в інший магазин, в тебе сумка має бути за 3 тисячі гривень. Ох і хитра вона жінка – подумала я

Останнім часом Олена подруга моя, мені твердить постійно – полюби, мовляв, себе. Тобі лише 35 років. У суботу в магазин з нею ходили, мені сумка нова потрібна була, вирішила купити.

Стала я дивитися в одному відділі, там ціни хороші, дешеві, там сумки і по 300 гривень, і по 500 були. А вона мені – ти що, навіщо ти перебираєш цей мотлох?

Сумка повинна бути дорога. Ось підемо в фірмовий магазин, там подивимося. Ну що, зайшли, звичайно, подивилися – я в повному здивуванні від тих цін. Ні вже, такі гроші віддавати за звичайну сумку я не можу.

Я, звісно, працюю бухгалтером у великій компанії, отримую дуже хорошу зарплату, і чоловік мій до пари, теж заробляє непогано.

У нас у шлюбі є двоє дітей-підлітків, квартира, машина, дача, немає боргів і кредитів ніяких, а отже, і вагомі причини економити теж відсутні. Ми люди забезпечені досить таки добре.

На своїх близьких, чоловікові та дітях я ніколи і не економлю: без проблем і докорів сумління купую дітям і чоловікові брендовий одяг, дорогі кросівки і гаджети, та все, що завгодно. Але на себе грошей мені якось вічно шкода.

Для мене, щоб щось купити, то потрібно сто раз подумати, а потім, якщо куплю, то ще місяць про це шкодую.

– Це дуже погано, – говорить мені подруга. – Треба з цим щось робити. Жінку, яка не любить себе і вічно на собі економить, ніхто ніколи любити не буде і цінувати також.

Поки, втім, її пророцтво не збулося, адже відносини в родині мене цілком влаштовують.

Але подруга твердить, що це тимчасово, і мені неодмінно потрібно міняти підхід. Причому, докорінно.

Я сама народилася в родині вчителів. Мама працювала в тій же школі, де навчалася я, строгість і ще раз суворість, а ще постійно купа правил, які порушувати зовсім не можна.

Батьки хотіли виростити хорошу і виховану дитину, тому намагалися не допускати ніяких сентиментів в моєму виховані і в спілкуванні зі мною.

Я досить таки рано вийшла заміж, відразу ж народила. І, хоча з чоловіком мені начебто пощастило, в перші роки спробувала пожити у злиднях по повній – ходили пішки до роботи, щоб не купувати проїзний, їли не досита, економили на всьому, де тільки можливо.

Звичайно, в першу чергу я годувала дитину, потім чоловіка, щоб той мав сили хоч якось заробити копійку, а вже потім, що залишиться, їла сама.

Так і повелося: все краще в родині аж ніяк не мені. Мені – тільки те, що залишиться після всіх і я вважала, що це справедливо, адже по-іншому у нас не виходило.

Мої інтереси – в останню чергу, мої справи – якщо залишиться час, мої бажання – якщо буде багато грошей. Втім, які там бажання, до бажань, здається, ніколи і не доходило.

Давно вже позаду важкі часи, живемо в достатку, проте в голові у мене й досі не спрацював перемикач, і, здається, я одна в родині живу в режимі суворої економії.

Я, як і раніше, по багато років ношу чоботи, бігаю в старенькому китайському пуховичку, а мою сумочку мені подарували багато років назад. Ні, все виглядає непогано, звичайно, проте чоловік час від часу пропонує:

– Ну піди купи ти собі нормальне пальто! Є ж гроші! Давай шубу купимо, поки знижки є в магазині навпроти, – говорить мені подруга часто.

Та я дійсно щиро не розумію, навіщо потрібно нове, коли старе ще цілком можна носити. А вже купувати шуби і діаманти, витрачати такі гроші на непотрібні показухи для всіх, і зовсім нерозумно.

Звичайно, всі люди різні, в цьому і їх оригінальність. Я така, як є.

Але останнім часом я стала замислюватися – а може, подруга права? Може, і правда треба щось міняти в собі?

Ось прямо взяти себе і направити на щось хороше, почати прямо сьогодні, з покупки собі, коханій, сумки вартістю в дві третини зарплати?

– Треба підвищувати самооцінку, полюбити себе, – не втомлюється мені подруга повторяти.

Втім, в глибині душі я відчуваю, що це все не те. Поступаючи не так, як звикла, я ніби граю чиюсь роль, чужу для неї, і всі це бачать. Вийде нерозумно. І вистачить мене ненадовго.

Та й є у мене хороші дорогі речі, куплені в різний час під впливом схожих думок.

Хороші туфлі, чоботи, пальто з етикетками тепер лежать в шафі, чекають особливого випадку. А в передпокої на вішалці всі ті ж звичні зручні речі, які носяться не перший десяток років.

Чи можна ось так просто, на порожньому місці, раптом “полюбити себе”? Наче чоловік хороший, дивиться лише на мене, про зради й мови не може бути.

Але я вже давно не чула від чоловіка хороших слів. Тепер він перестав говорити, як він мені кохає.

Подруга каже, що я маю витрачати гроші на себе і нічого не шкодувати собі. Але хіба тільки про це має думати жінка, щоб втримати чоловіка в сім’ї?

КІНЕЦЬ.