Через півроку після сварки з сином Олегом я нарешті отримала можливість побачити свою онучку Марішу, яка пережила хворобу. Моя колишня невістка

Катя, хоч і сумнівалася спочатку, погодилася на зустріч. Я завжди любила Марішу, обсипала її любов’ю, турботою та подарунками, коли її батьки були разом.

Наш з Марішою зв’язок був непорушним. Олег закохався в іншу жінку, і шлюб із Катею розпався. Після цього вона переїхала, продавши квартиру, яку залишив їй Олег, щоб відволіктися від болючих спогадів.

Через розлучення Маріші довелося змінювати школу і знову адаптуватися до нового середовища.

Оскільки Катя працювала допізна, Маріша часто залишалася вдома, і, хоч я й намагалася бути корисною, було відчуття, що Катя відштовхує запропоновану мною допомогу.

І ось, нарешті, коли я прийшла в призначений день у гості, Катя майже не розмовляла зі мною. Вона встановила жорсткий графік повернення Маріші, не залишивши місця для простого спілкування. Ми з Марішею провели чудовий день,

ходили магазинами, каталися на атракціонах, їли. Я сподівалася, що після цього ми посидимо у Каті, і навіть купила тістечка.

Але вона завела Марішу до будинку і різко зачинила двері перед моїм носом. Я залишилася розчарованою, сподіваючись на момент розуміння та примирення. Холодність Каті вразила.

Чи не надто багато чого я очікувала, сподіваючись на коротку розмову за чаєм? Хіба сімейні узи не повинні виходити за межі образ? Яка тут правильна позиція?

КІНЕЦЬ.