Як тільки Ілля прокинувся, одразу подивився на дружину. Побачив її суворий погляд.

– Що? — тихо спитав Ілля. У його голосі чулася тривога. – Я знов? Все теж саме? Вимовляю уві сні чуже жіноче ім’я?

Ірина мовчки кивнула у відповідь, не перестаючи суворо дивитись на чоловіка.

– І це знову Анна? – запитав Ілля.

Ірина відповіла гіркою усмішкою. Ілля схопився за голову і застогнав.

– Що відбувається, Ілля? – запитала Ірина. — Ось уже тиждень ти розмовляєш уві сні з якоюсь Анною! Мені це вже набридло.

— Ірочко, я присягаюся! — вигукнув Ілля. — Уявлення не маю, хто вона. У мене немає знайомих жінок із таким ім’ям. І ніколи не було.

— Не кажи нісенітниці, Ілля, — гордо вигукнула Ірина. — Цим тільки ти все посилюєш. І ще більше злиш мене.

— Але чому «дурниця», Іриночко?

– Та тому що! Анна – це поширене жіноче ім’я. І кожен чоловік має хоч одну знайому Анну. Будеш мені тут розповідати казки. Не було ніколи. Давай. Згадуй.

Ілля задумався, всім своїм виглядом показуючи, що він згадує.

– Ну?! — суворо запитала Ірина. – згадується Анна?

— Та в тому й річ, що ні.

– А хто згадується?

— Олена згадується, моя дружина колишня. Вона зараз за Віктором одружена. Ти його не знаєш, ми з ним…

— Ще хтось?

— Так це… Зоя згадується, від якої мене Олена відвела. Там заплутана історія була, якщо хочеш, я розповім? Якось повертається Зоя додому, а я…

— Не зараз. Кажи, кого ще згадав?

– Кого згадав? Катерину Леонідівну.

– Хто така?

— Ну, через яку я з Оленою розлучився. Сумна історія. Олена тоді тільки-но…

— А Анна?

— Анна не згадується.

— Ти брешеш.

– Чесно.

– Гаразд, – сказала Ірина, – не хочеш говорити, не треба. Нехай це залишається на твоїй совісті.

На цьому розмова про Анну була закінчена. Ірина пішла готувати сніданок. Ілля залишився лежати у ліжку.

«Анна, Анна, Анна, — думав Ілля, дивлячись у стелю, — хто ж ти така? Анна! Адже тебе не було в мене. І раптом – на тобі. З’явилася. Звідки, питається? Знати б ще хоч, як ти виглядаєш.Анна! Через кого такий переполох?!

Ілля заплющив очі і уявив Анну. У його свідомості виник розпливчастий, але дуже привабливий образ. Нічого конкретного, але хвилююче.

«Ух, ти, – подумав Ілля. – А вона нічого. Дуже нічого. Є над чим замислитись».

І цієї миті Іллі спала на думку одна, як йому здалося, геніальна думка.

«А що коли, — подумав він, — ця сама Анна, ім’я якої я вимовляю уві сні, і чий образ зараз створила моя уява, не з минулого? А? Що якщо ця сама Анна з майбутнього мого?»

Ілля аж спітнів від хвилювання. Так сподобалася і захопила його ця думка.

“Чому ні? – думав він. — Якщо сни показують нам наше майбутнє, а в цьому немає жодного сумніву, то… Все виходить дуже логічно. У майбутньому я матиму жінку, яку звуть Анна. І немає нічого дивного, що уві сні я вимовляю саме її ім’я!

Ну от і розгадка! І все одразу встає на свої місця! І бачачи тільки її нечіткий образ, я розумію, чому заради неї розлучуся з Іриною. Ні, я не сперечаюся, Ірина теж дуже приваблива жінка. Але хіба її можна порівнювати з Анною. Ні звичайно. Анна – це мрія. Тоді як Ірина це… на жаль, реальність».

І знову фантазія Іллі перенесла його кудись дуже далеко далеко від реальності. І в цій фантазії знову не було нічого конкретного, але Іллі більшого й не треба було. За очі та за вуха вистачило того, що йому привиділося. Ілля відчув сильний потяг до цієї самої поки що йому невідомої Анни.

Переповнений емоціями, він зірвався з ліжка і помчав на кухню повідомляти дружині радісну новину.

— Я знаю, — кричав Ілля, забігаючи на кухню, — знаю, хто така Анна. Господи, як же мені одразу це на думку не спало. Адже так очевидно, що…

— Згадав, значить? — суворо запитала Ірина.

— Тут і згадувати нема чого, — радісно кричав Ілля. – Все набагато простіше! Якщо ти хочеш знати, я зробив геніальне відкриття! І якщо все підтвердиться, то…

— Коротше, — сказала Ірина. — Ближче до Анни.

— Згоден, — Ілля одразу став серйозним, — буду ближчим.

Він розповів дружині про своє відкриття.

– Ну? — спитав він, коли розповідь була закінчена.

– Що? – не зрозуміла Ірина.

– Тепер ти мені віриш, що я ні в чому не винен? – І, не слухаючи дружину, Ілля захоплено продовжував. — Ти собі не уявляєш, Ірино! Я такий щасливий. Ти не уявляеш! Тепер, коли все відкрилося, я навіть відчув себе молодшим. Віриш? Років на десять. І якщо моя теорія підтвердиться, а я в цьому вже не сумніваюся, ти тільки подумай, Ірино, як це все вплине на розвиток людства загалом?

— Що підтвердиться? – запитала Ірина.

— Що якщо в майбутньому я справді буду з Анною, — відповів Ілля. — Яку бачу зараз лише уві сні. Адже це повністю підтвердить мою гіпотезу.

– Яку ще гіпотезу?

– Таку, що… Анна – це жінка мого майбутнього. І ми, я маю на увазі чоловіків, здатні створювати своє майбутнє кохання одними лише думками. Розумієш про що я? Це саме воно, наше сильне бажання любові і дає нам таку здатність. Я говорю про чоловіків загалом. І коли нам, чоловікам, не вистачає кохання, ми (для початку) ніби створюємо її. Розумієш? Вигадуємо її. Розумієш? І бачимо у своїх снах. Зрозуміло, пояснив?

— Негідник! – вигукнула Ірина. – І ти смієш так радісно мені про це говорити! Ні, щоб посоромитись і промовчати. Так ти ще й хвалишся цим. Пішов геть!

– Але чому? Бо ж між нами ще нічого не було! Анна — це ще просто образ, Ірина. Образ, Ірино, розумієш? Образ!

— Геть пішов. До Анни своєї. Зараз же!

— Між іншим, Ірино, ти не так зрозуміла. Між мною та Анною ще нічого не було. Не склалося поки що.

– Не склалося, так складеться! – вигукнула Ірина. — Ти сам щойно сказав, що не може не скластися. І що твоя мрія обов’язково здійсниться. Ще й тішився. Тому збирай свої речі та шуруй. Бачити тебе не хочу. Іди до своєї Анни.

«А вона ж має рацію, — подумав Ілля. — Ось я дурень. Ну, хто мене за язик тягнув. А? Адже сам себе, можна сказати, здав. А з іншого боку. Ну що я перед нею звітую. Мене, можна сказати, попереду чекає велике і світле кохання. Анна! А я займаюся не зрозумій чим. Сам же сперечаюся та доводжу, що її в мене не буде».

– Ну і піду, – сказав Ілля. – Подумаєш. Теж мені. Ні, щоб порадіти за людину, вона скандали йому влаштовує.

— Геть пішов.

– А поснідати?

– Обійдешся. В Анни своєї поснідаєш.

— Речі дай зібрати.

– Ну, речі збирай.

Ілля пішов збирати речі, а Ірина посміхнулася та сіла снідати.

А хвилин за двадцять на кухню повернувся Ілля. З валізою в руці.

– Я все, – сказав він. – Готовий.

– Зібрав речі?

– Зібрав.

— Ключі від квартири на тумбочці в передпокої залиши, — сказала Ірина. — А двері зачини.

Почувши, як за чоловіком зачинилися двері, Ірина зателефонувала до своєї подруги Ольги.

— Ну що, — сказала Ірина, — мене можна привітати. Спрацювала твоя ідея, подруга. Все, як ти й навчала. Спочатку з’ясувала, якої жінки немає в його оточенні. Виявилось, що Анни. Уяви собі. Згодна. Ім’я поширене, а він не має знайомих з таким ім’ям.

Вистачило одного тижня. Так. Щойно зібрав речі і пішов. Ага. Щойно. Ага, за Анною. А чого мені шкодувати. Толку-то від нього. Дітей не хоче. Подорожувати не любить. За той час, що ми разом, жодного разу нікуди не сходили. Я б ще зрозуміла, якби він кар’єру робив чи справою якоюсь серйозною займався. Але ж ні. Прийде з роботи і валяється на дивані. Мріє. Ну ось я і відправила його до мрії.

Минуло кілька років після розлучення Ірини та Іллі. За цей час Ірина вже встигла вийти заміж та стати мамою. А ось Ілля… Він, як і раніше, один, бо ще не зустрів Анну. Але він не впадає у відчай. І не просто чекає на свою Анну. Він шукає її. Переважно ночами.

— Мені ж уночі Ганна снилася, — пояснював Ілля тим своїм друзям та знайомим, які цікавилися, чому він уночі не спить, а по вулицях на самоті бродить. — То коли мені ще її шукати, як не вночі. Я уточнив у Ірини щодо часу. Вона сказала, що здебільшого я вимовляв її ім’я в проміжку з 3 ночі до 5.

От і бродив Ілля вночі вулицею. І йому вже не раз траплялися такі, які начебто були схожі на Анну. У сенсі образу. Але ім’я не збігалося.

— Вибачте, пані, — цікавився Ілля у тієї, яка була чимось схожа на його мрію. – Вас випадково не Анна звуть? Ні? Дуже шкода. Вибачте. Так. Уявляєте. Мені потрібна Анна. Ще раз вибачте.

Загалом Ілля досі шукає свою Анну. Навіть оголошення дав у ЗМІ.

«Якщо ти — Анна, і якщо ти вимовляєш ночами ім’я Ілля, — говорилося в оголошенні, — то твоя доля шукає тебе. Ілля».

КІНЕЦЬ.