Віра не любила бути відвертою, та й подруг у неї не було. Так і склався образ сильної жінки. На роботі вона познайомилася з Андрієм. Він проводжав її додому, ненав’язливо доглядав і одного разу запропонував одружитися. Віра обіцяла подумати, але відразу сказала:

– Та жартую я, звичайно, згодна.

Андрія не бентежило те, що жінка була старша за нього на п’ять років, виглядала вона чудово, до того ж у неї приваблива усмішка і гарна фігура. Вони з’їхалися. Андрій мав свою квартиру, його мати йому віддала, а сама Софія Григорівна переїхала до їхнього будиночка в передмісті.

Сімейне життя складалося щасливо, молоді кохали одне одного. Побут влаштований, квартира є, а мати Андрія постійно допомагала їм, навіть пригощала домашніми продуктами. Андрій добре заробляв. Вони почали потихеньку відкладати гроші та збирати на машину.

Машину купили. Через три роки народився син, такий бажаний та довгоочікуваний. Минали роки. Син пішов до школи. Він любив тваринок і часто приносив додому бездомних кошенят та цуценят. Андрій потім відвозив їх у село, де жила його мати. Тварин він не любив, та й шкода у квартирі від них була  не маленька.

– Що? Знову новий вихованець! Як ви дістали, я на роботі скоро ночуватиму, сил моїх більше немає.

І іноді Андрій залишався на ніч на роботі. Це зауважила секретарка директора Марина, гарненька жінка, вся така доглянута і з пильним поглядом.

– Що це, Андрію Івановичу, вас дружина з дому виганяє?

– Мариночко, ви вже вибачте, нікому не розповідайте. Я сам йду з дому, це мій вибір – тут на дивані переночувати.

Марина зрозуміло посміхнулася. Спільна таємниця, це добре, задумалася вона. Жінка повелася правильно, і вони почали зустрічатися з Андрієм.

Віра не могла заборонити синові допомагати бездомним тваринам, адже їй самій було шкода, і сина вона вчила людяності. Вони з ним годували котиків, собачок.

Допомагали, носили до підвалу, сварилися через них із сусідами. А Андрій любив чистоту та комфорт у будинку. Він вважав так – тварини повинні жити лише у приватних будинках, а не у  квартирах, і навіть тимчасово він не хотів їх бачити поряд із собою.

Софія Григорівна почала нездужати. Вона вже погано ходила, і за нею потрібен був догляд. Віра їздила до неї у свої вихідні, допомагала по дому, готувала, прала.

Свекруха ніколи не сумнівалася, що син зробив правильний вибір, узявши її за дружину. Але свекрусі ставало дедалі гірше, характер її псувався.

Вірі іноді здавалося, що легше було б працювати на двох, а то й трьох роботах, ніж доглядати цю жінку з її постійними примхами та скаргами на здоров’я та на своє життя.

Їй було шкода маму чоловіка. Сама Віра давно осиротіла і вважала Софію Григорівну своєю другою мамою. Віра давно не стригла своє волосся, в ньому з’явилася сивина.

Вона збирала його у довгий хвостик. Вона не робила манікюр, та й зморшок на очах побільшало. Через брак часу вона майже не бачила свого чоловіка, а потім раптом помітила, що в його поведінці почалися серйозні зміни.

Від Віри так і віяло втомою. Нелегко було жити на два будинки. Із чоловіком вони давно не були близькі. Іноді вона замислювалася, а чи не завів Андрій собі коханку? У їхньому колективі було багато гарних та молодих жінок, а він і у свої сорок років був досить привабливим чоловіком. Віра відчувала холод від нього до неї.

Від такого життя Віра почала погано почуватися, вона змарніла. Андрій вже майже не ночував удома, ночував він у Марини у її квартирі. Їхній роман набирав обертів. Вони разом проводили дозвілля та збиралися їхати до моря. Андрій місяць не з’являвся вдома і вирішив порозумітися з дружиною.

– Віро, я обіймаю хорошу керівну посаду і мені потрібна дружина, яка б відповідала моєму статусу. Ти пробач, але ти не підходиш під мої запити.

Дякую за допомогу мамі, але тварин виходжувати тебе ніхто не просив! Могла б і стежити за собою хоч інколи. А взагалі, роби як знаєш, мені все одно. Я вирішив подати на розлучення. Ось, візьми гроші, на початок тобі вистачить, – і він недбало кинув на стіл конверт з купюрами.

– Так, і давай звільняй квартиру, вона моя.

– Не потрібні мені твої подачки, не хочу затьмарювати твоє нове щасливе життя, але повинна тебе засмутити, мій любий. Твоя мама оформила дарчу на цю квартиру на мене, а тобі належатиме її сільський будинок, але тільки після того, як її не стане.

Так що ти звільняй квартиру, будь ласка. Я вже давно знаю про твою другу сім’ю, розлучатися згодна. Я вирішила так – ми з сином житимемо в селі з твоєю матір’ю, а тут поселимо квартирантів. Машину можемо поділити порівну. Тож прощай, збирай речі.

Обличчя Андрія витяглося, він просто застиг. Такої підлості він не очікував! А головне від кого? Від рідної матері! Він тут же хотів вибачитися, адже він розраховував на цю квартиру, та й Марина навряд чи прийме бездомного до себе, але Віра не стала його слухати.

Прожив він із Мариною лише рік.

– Я в себе вдома, не подобається, можеш іти. На роботі, на дивані переночуєш, тобі ж не звикати. І не смій на мене підвищувати голос і озвучувати свої прохання, я тобі не хатня робітниця, – казала вона йому.

Він часто згадуючи свою Віру, але розумів, що вона не пробачить. А мама? Мама прийме сина?