Мій дядько, татів наймолодший брат жив з бабусею, жінкою і дитиною на одному подвір’ї.

Стосунки невістки і свекрухи тріщали по швах. Невістка виявилась язиката хвеська. Кидала колючі слова у бік моєї бабусі.

Нічого не хотіла допомагати. Спочатку поділила каструлі на кухні, потім в хаті взялася диктувати «твоє-моє»

З цього почалися сварки. Іван то заступався за жінку, то вже шкодував маму. Жив як між двох вогнів, хоча частіше стояв за дружиною, тільки -б вона не починала гризоти у хаті.

А та, не дай поїсти, знай язиком чеше, аж іскри летять. І щось не те їй сказали, не так подивилися, вона торбу в руки і до мамці своєї.

Так роки спливали. А Любі розуму не додавалося. Бігала від свекрухи до мами, аж стежку протоптала.

Бабусі моїй серце боліло, жалілася мені, що старається уже з усіх сил. І часто стає молодшою. Щоб тільки той язикатий вогонь не розростався у хаті.

Одного дня Люба як зірвалася з ланцюга, кляла усіх, називала, спакувала свої каструлі і пішла з дитиною до мами жити.

Іван за нею не пішов, так втомився від її спектаклів, що вирішив, посидить і повернеться. А та переказувала по селу не піду, поки на колінах не попросить. Він каже, я її не виганяв, я її не буду просити.

Так сімʼя і розпалася, як і не було. Бо ж якби уміли люди говорити між собою, радитись, шукати виходу, то напевно, ще можна було б все врятувати.

А так двоє стали рогом. На тому і закінчилось. Для Люби закінчилось.

А от для Івана все почалось, та недовго судилося йому прожити на білому світі.

Невдовзі він зустрів дівчину, заміжня не була. Ох і лагідна, ох і голубка. Відразу припала до душі.

Вони трохи позустрічалися, бабуся моя сподобала її дуже. І прийняла як свою дочку до хати.

Мріяла про онуки. Разом усе робили, в хаті панував спокій, любов, і про крик давно усі забули.

Іван дочекався офіційного розлучення з першою, і розписався з цією дівчиною.

Їхнє щастя згасло миттєво, він раптово відійшов у той світ спочити вічним сном  через гарячку, яка за одну ніч спопелила його легені.

Якраз вона їхала в автобусі забирати паспорт, що поміняла на його прізвище, як їй подзвонила бабуся і сказала, що Івана не стало.

Такого горя моя бабуся довго не могла витерпіти, і через два роки і її не стало.

А у другої жінки від любимого чоловіка лишилось тільки прізвище в паспорті, і памʼять, про коротке життя разом.

КІНЕЦЬ.