Я з центральної України. І в лютому я з донечкою шестирічкою подалась за кордон. Ми потрапили в Німеччину. Спочатку було важко. Трохи виникли проблеми з житлом, але волонтери знайшли нам хостел, а потім поселили у старенький, але акуратний гуртожиток, де жили інші українці.

Я думала, що зможу влаштуватись на роботу, але в німців усе строго, тим більше мовний бар’єр та донечку не хотілося залишати. Настав серпень. Ми поступово готувались до повернення в Україну, бо дочка мала йти до школи й ми сильно скучили за рідними.

Коханий так радів нашому приїзду. Ми одразу поїхали та скупили продукти для його стареньких батьків. Вони живуть в селі, ми їх навідали. Свекри так тішились, що побачили внучку, дякували за все.

Потім ми поїхали до моїх батьків і теж не з порожніми руками. Ще я сусіда попросила, щоб продав мамі дрова і завіз до них, і одразу заплатила за це.

І от ми зібралися за столом. Ввечері приїхала моя сестра і весь час посміхалася.

– Ти настільки рада мене бачити? – дивувалась їй я.

– Я чула ти нашим і сватам багато продуктів накупила. Хотіла в тебе допомоги попросити. Бо мій Толік без роботи, а з часом ми б повернули позичене, можеш не сумніватися!

– Ти що? Думаєш я там на заробітках була?

– Ну, а гроші з неба не впали! То що? Позичиш?

Я промовчала. Мені стало прикро від цього. А сестра тепер зі мною не розмовляє. Я розумію, що у неї двоє дітей, але і ми в грошах не купаємось. Це були кошти, які вдалося зекономити, бо й дочку потрібно ще зібрати до школи.

Дійшло до  того, що сестра порозказувала по всій родині, що я їй грошей пожаліла. Бо нема такого, що б з-за кордону поверталися з порожніми кишенями. Але ж я не працювала! Чим могла, тим допомогла своїм батькам, бо їм теж не просто. Цікаво, чи вона їм хоч раз щось завезла!

КІНЕЦЬ.