Зі своїм нинішнім чоловіком, Валентином, я почала зустрічатися, бо він здався мені розумним, свідомим чоловіком. Та й він при першій зустрічі побачив мене такою самою.

Перші п’ять-сім побачень ми тільки й робили, що розмовляли. Наче у нас була дуже довга співбесіда. Ми з’ясували одне про одного все, починаючи з дитячого садка та школи. І закінчуючи тим, хто що любить їсти на сніданок. Я питала Валентина, яким він бачить своє майбутнє за рік, п’ять років, двадцять років. Він питав, чи планую я заводити свійських тварин. Якщо так, то яких і коли. Те саме ми з’ясували і щодо бажання мати дітей.

Ми поступово зближалися, все краще впізнаючи один одного. Заздалегідь домовлялися, хто митиме посуд, як платитимемо за квартиру, скільки вихідних проводитимемо окремо і так далі.

Можливо, все це здається дивним, але пояснення є. Справа в тому, що ми обидвоє вже встигли сильно обпектися в попередніх відносинах. І після цього багато працювали над собою. І, мабуть, працювали в одного і того ж психолога або читали одні й ті ж книги.

Загалом, наш підхід виявився схожим. Валентин і я, перш ніж зблизитись, з’ясували всю нагатну один одного. Як потім виявилося, все ж таки залишилися речі, про які ми й самі не підозрювали.

Зрештою, коли всі одне про одного з’ясували, можна було розпочинати стосунки. І, на перший погляд, наш план спрацював. Нам було разом добре та комфортно, всі домовленості дотримувалися, розбіжностей між нами практично не було.

Минуло два роки після знайомства, а ми жодного разу не посварилися. До речі, одружилися ми через рік, влаштувавши гарне весілля. Пам’ятаю, потім на зустрічах із загальними друзями всі дивувалися, як це ми зберігаємо такі близькі стосунки та не сваримося. Ми обидвоє посміхалися та говорили, це це все домовленості.

Однак насправді всередині мене збиралося невдоволення. Не одразу, поступово. Справа в тому, що нам постійно доводилося йти на компроміси. Звісно, ​​коли Валенти підлаштовувався під мене, я цього не помічала. А коли мені доводилося йти на поступки, я робила це, стиснувши зуби.

І стан внутрішнього тиску посилювався, створюючи подобу закритої каструлі, в якій каша все більше закипає і ось-ось побіжить через край. Як потім виявилося, з Валентином відбувалося те саме. Загалом ми робили один перед одним вигляд, що все добре, тоді як насправді всередині кипіли від невисловленого гніву.

Поки одного разу кришечки не зірвало. Навіть не пам’ятаю, що тоді стало приводом. Загалом, вперше за кілька років ми поскандалили. Так, як це показували у старих бразильських чи іспанських серіалах. З криками, биттям посуду, обіцянками розлучитися.

І я добре пам’ятаю той момент, коли ми обидвоє відразу замовкли, висловивши один одному всі претензії. Тоді в мене з душі ніби впав величезний тягар. Я подивилася в очі своєму чоловікові і побачила, що він відчуває те саме. Тож підійшла до нього та поцілувала. Він відповів. І це була, мабуть, найкраща ніч за всі роки нашого шлюбу.

Після цього наші стосунки змінились. Ми начебто відкрили для себе нову зaлeжність. Інакше це пояснити я не можу. Тобто ми, як і раніше, любимо один одного, всі колишні домовленості в силі, але раз на два-три місяці нас прориває. І ми розпочинаємо величезну сварку. Кричимо один на одного, б’ємо посуд. Валентин навіть кілька разів ударив кулаком по дверях. А потім дуже бурхливо миримось.

Востаннє ми так поскандалили на святкуванні нового року. Це було шикарно. Те, що на нас дивилися всі друзі, надавало якийсь особливий запал. Потім було найкраще примирення у житті.

Наші друзі дуже за нас турбувалися. І почали пропонувати сходити до сімейного психолога або розлучитися, якщо все так погано.

А я не знала, як їм пояснити, що в нас все добре. Чесно кажучи, навіть не знаю, що робити у такій ситуації. Подібні сварки дарують дуже сильні емоції, від яких важко відмовитись. Та й загалом стосунки з чоловіком не страждають, навпаки, щоразу ми ніби стаємо ближчими один до одного.

КІНЕЦЬ.