Зовсім не марно кажуть, що життя у кожного своє і доля в усіх зовсім різна, у кожного своя радість та печаль, хоча в цей час вона у нас майже спільна.

Нещодавно я вийшла заміж, була дуже рада створити сім’ю.

До цього жила зі своїм майбутнім чоловіком десь майже 3 років.

Ми не поспішали, тому що вважаємо, що сім’ю потрібно створювати лише тоді, коли для цього створені всі умови, і ми впевнені одне в одному і впевнено разом крокуємо по життю. Тому весь цей час ми просто обоє багато працювали, намагалися відкласти гроші на перший внесок для купівлі квартири в кредит та гарне весілля.

Просити щось у батьків Степана чи у моїх родичів нам совість б не дозволила, якщо чесно.

І ось, через 3 роки громадянського шлюбу, ми нарешті вирішили зіграти своє власне весілля.

Хоча ми змогли собі дозволити тільки скромне свято, просто, щоб провести цей день з рідними людьми і все, це все одно була довгоочікувана і радісна для нас подія, я цього дуже чекала.

Але родичі мого чоловіка з самого початку висловлювали своє невдоволення організацією свята, нашого найщасливішого дня: їм не сподобалося те, що ми вибрали місце на околиці міста, куди їм потрібно довго їхати, і що ми вирішили провести банкет на свіжому повітрі, адже тоді було літо, світило сонечко і на вулиці було так чудово.

Але замість того, щоб допомогти оплатити ресторан, навіть в якості весільного подарунка, батьки мого чоловіка оголосили нам, що спланований нами захід зовсім не схожий на свято, такого вони ніде ще не бачили:

– Ви і так живете як чоловік та дружина та й вже давно, і штамп про шлюб нічого не змінить для вас сьогодні.

Свекруха моя навіть їхати на наше весілля відмовлялася, і її довелося довго вмовляти.

Я вже навіть не пам’ятаю скільки їй тоді телефонувала особисто.

Ми розуміли, що організували досить скромне весілля, тому на дорогі подарунки не розраховували, проте кожен з гостей що-небудь подарував.

Кожен, але не близькі родичі чоловіка! Ці люди прийшли на свято з таким незадоволеним виглядом, ніби ми ще повинні бути їм за це вдячні, що вона відвідали цей захід.

Сестра та брат Степана подарували нам набір солодощів, який трохи пізніше самі й з’їли з чаєм, який подали ввечері, а мати з батьком не подарована взагалі нічого.

Вони не рахували, що мають дітям щось дати.

Весь вечір свекруха зі свекром вели себе як господарі свята: вимагали до себе підвищену увагу і вичитували мене за те, що салати зготовлені з майонезом – це минуле століття, зараз салати люди роблять з зеленню і оливковою олією і краще б замість покупки весільних нарядів ми накрили нормальний стіл.

Після нашого свята пройшло вже десь 2 місяці, і я намагалася забути про погане і налагодити відносини з родичами чоловіка. Адже врешті-решт, подарунки даруються на особистий розсуд і докоряти їм через те, що вони не вважали за потрібне нам щось купувати і витрачати гроші на це – не можна.

Але буквально, зовсім нещодавно, десь кілька днів тому я дізналася, що вони збираються купувати своїй онучці на день народження новенький недешевий автомобіль.

У моїй голові це ніяк не вкладається по сьогоднішній день: чому батьки мого чоловіка, які скаржилися на те, що у них немає грошей, вважають, що 18-річній дівчині новий автомобіль важливіший, ніж подарунок на весілля їх власного рідного сина.

Адже вони на нас ніколи не витрачалися, і не допомагали нам зовсім, навіть коли ми потребували тієї допомоги.

Я, щиро кажучи, намагалася поговорити про це зі своїм чоловіком, але він не хоче говорити про це, відмовчується постійно, каже, що він не може примусити свою родину любити мене.

Тепер мені здається, що від родичів з боку чоловіка не варто чекати нічого хорошого, і що вони і спадщини його позбавлять на догоду своїй доньці.

Чи варто взагалі спілкуватися з такими людьми і намагатися з ними зріднитися, чи приймуть вони мене взагалі у свою родину?

Чи краще взагалі забути про них і не тягнутися до них, якщо я їм і зараз байдужа? Для чого витрачати багато років життя, щоб комусь подобатися.

КІНЕЦЬ.