В той день дув сильний вітер. Жінки стояли з осінніми квітами з палісадника, вітер відривав пелюстки і розсипав їх на Свіжовикопані землю. А їхня мати, здавалося спала …

Якісь сільські бабусі стояли віддалік без сліз і особливої смутку в очах. За звичкою. У цьому маленькому селі залишилося трохи жителів, і проводжали в останний путь буденно. Два роки тому тут же проводжали в останний путь батька. Всі діти приїжджали кожні вихідні майже два місяці і кожен раз подумки прощалися з ним. Тієї неділі теж прощалися.

Мати організувала все сама. Чи не просила допомоги, співчуття. Заспокоювала всіх. До матері приїхати Марко не встиг, повідомили пізно.

Не встигли й брати близнюки вчасно попрощатися. Молодша сестра, висока як брати, з довгою русявою косою, все ще виглядала дівчинкою і по-жіночому не тримала в собі сльози.

І вона не встигла застати мати. Мати ніколи не скаржилася дітям. Ні на що. Завжди легка печаль в голосі, і ніколи про себе, ні слова, Все про дітей, онуків. Розпитувала про все, всім цікавилася. «Як Марічка? А Аллі купили чобітки на осінь? Видужала чи Марина Опанасівна» Марко був у матері останній раз навесні.

Привозив матеріал крити дах, все літо поривався сам приїхати, а після вислав грошей на ремонт. Матеріал так і стояв на літній кухні дбайливо прикритий ганчірками.

У будинок повернулися всі разом. Як разом покидали. Марко забирав всіх до себе в місто. Близнюків працювати, Любу вчитися. Мати стояла біля хвіртки, в безрукавці і махала.

Довго, поки автомобіль не сховався за пагорбом. — Піч будемо розпалювати? — запитав Антон. Марк озирнувся і відповів: — Якщо не ночувати, то навіщо?

-А мама б прогрілася, навіть якби ви не залишилися ночувати. Нехай і не холодно, — заперечила Люба, збираючи обід на стіл. -Мама, мама, німає мами, тепер нікому розпалити піч … — злився Сергій.

— Сідайте, — Люба поставила тарілки на стіл. Всі загомоніли, ставили стільці, і згадалося всім, як було раніше, наче й не змінилося нічого.

— А пам’ятаєте, як мати купила пряників і сховала в корівнику, а ми їх знайшли і з молоком з’їли потайки? І не сварила ж …,

— згадав Антон.

-Так вона нас і не сварила взагалі, на нас подивиться тільки жалісливо, і вже досить, — зазначив Марко, — любила нас і батькові не скаржилася. -А мене більше всіх, — дожовуючи шматочок хліба, зазначила Люба.

-Чому ти так вирішила, як на мене, так всіх однаково? — зауважив Марк.

-Ну ні, — протягнула Люба, — пам’ятаю, йдемо ми з нею з лісу, повні відра суниці набрали. Сонце таке радісне, птахи співають, а вона зупинилася, притиснула мене до себе і тихенько так на вушко шепоче: — Ти тільки нікому з братів не говори, а то ревнувати будуть, таємниця це, зрозуміла?

— Ага, — відповідала я.

— Люблю тебе, — каже, — найбільше, ріденька моя Любочка. Сергій перервав.

— Стривайте, та мені мати теж так говорила: — Пам’ятаєте, коли я ослаб. Після виписки вона приїхала і забрала мене додому. Так ось ми їхали з нею в автобусі, вона обняла мене і сказала: -Більше всіх тебе люблю, тільки це таємниця, нікому не говори, чуєш.

Ох, я радий був, я ж думав, що вона Антона більше любить, ніж мене. Антон подивився на родичів і посміхнувся.

-І мене мати попереджала, щоб не базікав, що любить більше за всіх. Марко подивився кудись у вікно і глибоко зітхнув, згадуючи, як і мати повідала йому найважливішу таємницю свого життя, що стала секретним інгредієнтом сімейного щастя.

— Всіх любила, нічого натомість не вимагала. Всім дала, що змогла. Кожному з нас урок — як жити потрібно в сім’ї і як до дітей ставитися. Не забувайте мати і почитайте батька!

КІНЕЦЬ.