Дуже неприємна ситуація сталася у мене щойно.

Я виходив з двору вузькою стежкою, а після дощу все розмито, скрізь калюжі та бруд.

Назустріч йде огрядна жінка років сорока з дитиною маленькою 5-6-річною за ручку.

І йдуть вони так, що неможливо їх обійти, тільки якщо вийти на “узбіччя”, але там доволі велика калюжа.

Ми підходимо впритул один до одного, зупиняємось.

Ну очевидно, що оскільки їх двоє, вони повинні вишикуватися по одному і пройти чи пропустити.

Я культурним, не нахабним (це важливо) тоном питаю:

– Дозвольте пройти ?

– Ти що? Ти ж бачиш, я з дитиною!

– Вибачте, але ж ви бачите, що тут калюжа і там і там (намагаюся зберігати спокій)

– Ти мені тут не вказуй!

Ви б знали, яких сил мені варто було зберегти самовладання.

Я звертаюся до хлопчика:

– Хлопчику, встань, будь ласка, перед мамою

Хлопчик плескає очима, дивиться на мене, потім на маму, але все ж таки робить крок і встає перед нею.

Я швиденько проходжу і бачу, як вона просто вибухає від того, що було “не по її” і починає слідом мені щось кричати, обзивати та таке інше.

Я намагаюся цього не слухати, йду далі. Але крізь її лайку чую, як хлопчик почав голосно плакати.

Ще б пак, від такого крику.

Ось вам наочний посібник, як зіпсувати людині настрій та створити проблему з нічого.

КІНЕЦЬ.