Я вчора, як і всі 20 років, наготувала на всю родину вечерю: улюблені котлети чоловіка, картоплю, голубці, вареники солодкі на десерт.

Адже я всім їм повинна: чоловік взяв мене 20 років тому з дитиною, вони мої благодєтєлі. Але Іван, до того, як почати їсти, поставив мені ультиматум: або я доглядаю його матір, або – на вулицю. І що робити – я не знаю.

Та про все по-порядку розповім. Нині, ось уже 20 років, живу у другому шлюбі. Сказати, що я дуже в цьому шлюбі щаслива, було б неправдою. Чоловік Іван завжди ставився до мене як добродій: узяв мене з дитиною, забезпечив нас обох.

Але головна проблема від початку була з його матір’ю. Ніна Ігорівна завжди вважала, що я одружила його на собі. Від цієї думки й пішли наші із нею непрості взаємини. Її зневага до мене, бажання виставити перед чоловіком в поганому світлі, постійна критика і плітки про мене псували наш шлюб.

Іван, будучи під впливом своєї мами, ставився до мене так само. У мене всі ці роки було почуття, що живу неправильно, що я якась не така.

Рік тому ми зі свекрухою розставили усі крапки над i. Нарешті я почула від неї все, що вона говорила за очі про мене. Після цих «одкровень» всякі стосунки з нею перервалися.

Ну й через негатив по відношенню до Ніни Ігорівни я почала ставитися до чоловіка м’яко кажучи упереджено. Все в ньому нагадувало мою свекруху: його постійні причіпки, звинувачення мене в тому, що я грубіянка, невдячна. Повірте, що постійно чути про себе все це від близького людини – це боляче і прикро.

Як полинув на той світ мій свекор два роки тому, моя свекруха почала вимагати до себе підвищеної турботи та уваги, пояснюючи це тим, що залишилася сама.

Іван працює далекобійником по Україні останні роки і не може приділяти їй стільки уваги, скільки вона потребує. Тож вчора у нас і стався цей конфлікт.

Під час вечері чоловік виставив мені ультиматум: або я доглядаю його матір, або можу котитися з його будинку на всі чотири сторони.

І ван сказав, що я  – “невдячна хамка, що мама стільки для нас зробила і якщо ти не доглядатимеш за нею, то я з тобою розлучуся. Їй трохи залишилося і якщо ти з нею не помиришся, то я не зможу цього тобі пробачити. І як нам після цього з тобою жити.”

Ось так. Ні слова “будь ласка”, ні розуміння того, чому я пішла на цей крок. Нічого! Один ультиматум: “Або мама – або наша сім’я.”

Що робити? Перекреслити на все і розлучитися? Поїхати до дочки у місто, спробувати влаштуватися на роботу, орендувати собі потім кімнатку якусь. Але дуже лячно починати все спочатку в такому віці.

З іншого боку – таке життя теж вже втомило.  чи все д таки взяти свою гордість, засунути подалі і піти доглядати його маму?

Я дуже чекаю на ваші щирі поради! Всім добра й миру.

КІНЕЦЬ.