Вчора після роботи я поверталася з магазину, вже пізно було. Випадково, зустріла свою однокласницю, розговорилися, адже давно не бачилися ми.

Галина стала скаржитися на своє життя, а я здивувалася дуже, бо хоч знаю її давно, але таке про неї чую вперше.

– Так я до доньки своєї їжджу, вона народила дитя 3 місяці тому другу дитину, – стала розповідати мені Галина. – А старшому онукові всього 3 роки виповнилося, теж ще зовсім дитина мала. Вона одна з ними цілими днями сидить, важко їй дуже, не справляється зовсім і це зрозуміло, адже ще має недобре самопочуття. Треба допомагати! Хто їй ще допоможе і підтримає, як не рідна мати?

– І що щодня ти, виходить, їздиш до своєї дочки в Київ?, – співчутливо я уточнила в колишньої однокласниці. – Адже це важко! У мене чоловік так два роки їздив на роботу, каже, дуже втомлювала дорога його, стільки сил забирала в нього. Навіть молодому і здоровому чоловікові. У минулому році знайшов роботу недалеко від будинку, радості не було меж. Ми хоча живемо за 30 кілометрів від столиці, але у години пік зранку і ввечері дуже важко дається ця дорога.

– Ну не кожен, звичайно, день я їжджу до доньки я, але разів по 3-4 на тиждень провідую її обов’язково, – сказала мені Галина. – Гуляю з коляскою, речі прасую, їжу готую для всіх, поки дочка з дітьми кудись виходить. Іноді старшого онука воджу куди-небудь – на майданчик або в поліклініку, якщо потрібно. Іноді в магазин треба терміново збігати. Справ вистачає у мене там звичайно. Ми з донькою удвох крутимося цілий день, і ледве даємо собі раду. Не уявляю, як би вона одна була без мене, вона ж нічого не встигала. Без мене вона точно не впоралася б.

– А чоловік у дочки є? Він чому їй не допомагає з дітками? У тебе ж зять ще є.

– Є, звичайно, – аж ніби навіть трохи образилася на мене Галина, що я запитала у неї прямо так. – Допомагає, звісно, чоловік доньки з усім, коли має час. Але може допомагати він зовсім нечасто – він на роботі впродовж дня. Приходить увечері, о дев’ятій-десятій, допомагає вкласти старшого спати та й все, і на цьому спасибі.

– А друга бабуся? Не ближче живе ніж ти? Вона ж в самій столиці живе, якщо я не помиляюся.

– Сваха моя? Живе вона дійсно ближче, звичайно, але в плані допомоги на неї де сядеш, там і злізеш. Вона чомусь впевнена, що не вона, а син повинен їй допомагати, бо їй важко дуже зараз живеться. Їй постійно щось треба. То на зуби у сина гроші просить, то на лікарів, то на аналізи, і постійно все це в такому ж дусі. У свахи мій зять дуже пізня дитина, тому зараз вона вже на пенсії і не вважає за потрібне допомагати своїм дітям, а хоче, щоб допомагали їй.

– Хворіє, чи що?

– Навіть не знаю, що тобі відповісти на це зараз. Насправді не більше, ніж інші люди в її віці. Нічого особливого у неї там немає, правду кажучи. Але по фахівцях вона бігати любить, дуже береже себе, цього не відняти у неї, моя сваха вже так себе любить, як ніхто інший, я ще таких людей не зустрічала. Причому, не безкоштовно. Зараз ось в санаторій зібралася, думаєте, на пенсію свою? Ні, звичайно! Знову у сина свого його мати випросила досить таки чималу суму.

Не розумію я такого, ось хоч що мені кажіть. Мені здається, соромно має бути у дітей гроші просити, тим паче у такий важкий час. Тим більше коли один годувальник, двоє дітей і дружина в декреті сидить з двома дітками. Дітям і так важко. Я ні копійки у них не беру. Як можна так себе вести?

– Слухайте, ну ми з вами всієї ситуації не знаємо. Якщо дійсно на лікування треба, то у кого їй ще просити? Ось ти говориш, на зуби бере гроші в сина. Так це зрозуміло. Стоматологія в наш час – задоволення дороге. І без зубів теж не можна. А на пенсію те все важко осилити самій, то зовсім сума мізерна.

– Ну, знаєте. І без зубів – це не без ніг, вибачте. Прожити можна. Якщо немає грошей, то що ж робити? Я ж якось обходжуся звичайним стоматологом, не шукаю дорогих приватних. Мені не приходить в голову просити грошей у дочки, як би важко мені не було. Хоча у них з чоловіком загальний бюджет. Чому ж сваха просить і бере без будь-яких сумнівів, жалю та сорому?

Вже коли Галина закінчила мені розповідати про свою родину і повідала сумну історію про свою доньку, я просто задумалася.

Не знаю хто тут правий. І Галину шкода, адже вона дітям дуже допомагає, бачу, яка вона втомлена. Але і сваху її, пенсіонерку, шкода, адже отримує копійки вона, на життя не вистачає. До кого вона звернеться, як не до єдиного сина?

Хто ту правий в цій ситуації? Чому одній матері соромно щось просити, вона лише допомагає, а інша матір – постійно щось просить в дітей?

КІНЕЦЬ.