Останні п’ять років спільного життя з чоловіком і шлюбом назвати не можна — просто живемо в одній квартирі, але різними інтересами. Чоловік із самого початку сімейного життя ніколи не допомагав ні по господарству, ні з дітьми.

Коли дізнався, що я чекаю на першу дитину, дуже зрадів, говорив, що завжди допомагатиме і підтримуватиме, але вистачило його ненадовго. Коли з’явилася дочка, чоловік був незадоволений, що не з’явився  син, наче це моя вина.

Завжди знаходив відмовки, щоб не гуляти з дитиною, то вона втомилася, то з дівчатами не вміє поводитися. Не можу зрозуміти, чому я зважилася тоді на другу дитину, може, сподівалася, що все налагодиться, якщо з’явиться син.

Але знову з’явилася дівчинка, і нічого не змінилося. Хоча зараз я думаю, що річ зовсім не в цьому.

Просто мій чоловік – егоїст. Скільки знаю чоловіків, які люблять своїх дітей незалежно від їхньої статі та віку (взяти хоча б мого батька, який завжди був мені та мамі підтримкою).

Зараз старшій дочці вже 14 років, а молодшій 12 років, вони по-своєму люблять батька, хоча він може прийти з роботи і навіть не звернути на них уваги, не спитати, як справи у школі чи взагалі, чим вони живуть та цікавляться.

Коли говорю йому про це, тільки відмахується, каже: “Я заробляю на вас гроші, а вам цього мало”. Вечорами сидить за комп’ютером, може навіть просидіти так до ранку, не цікавлячись ні мною, ні дітьми.

Але ж дітям потрібні не лише гроші, а й увага, і турбота, розмова до душі, якісь поради батька, адже у них якраз такий складний вік. Діти бачать, як батьки поводяться в інших сім’ях, які там стосунки і до дітей, і між батьками, і часто питають мене, чому в нас по-іншому.

Що я можу відповісти на це? Можу тільки сподіватися, що вони не вважають мене винною. Мені вже порядком набридло таке життя, іноді навіть думаю про розлучення.

Якось сказала про це старшій дочці, але попри таке ставлення батька вона сприйняла це дуже негативно. Сказала, що їй буде соромно перед друзями, що її батьки розлучилися.

Але якби я змогла розлучитися з чоловіком зараз, може, ще б влаштувала своє життя? А так доньки за деякий час вийдуть заміж, житимуть своїм життям, а мені так і доведеться терпіти такого чоловіка.

Як вчинити? Може, не треба слухати та питати думку дітей, а робити, як вважаю за потрібне?

А раптом вони тоді мене звинувачуватимуть у тому, що саме я зруйнувала нашу сім’ю?

КІНЕЦЬ.