Свекруха обурюється і закликає на мою бідну голову грім і блискавки, тому що я посміла позбавити її безкоштовної робочої сили в особі її старшого сина. Раніше він беззаперечно підкорявся її диктату, а тепер я з’явилася і командувати їм якось не дуже вже виходить. Я не ставлю за мету відірвати сина від матері, ні в якому разі, просто мені дуже шкода свого чоловіка, якого його родина вже заїздила.

Коли я познайомилася з родиною чоловіка два роки тому, то одразу зрозуміла, що у свекрухи в улюбленцях ходить молодший син.

Ось він у неї, як священна корова, має смачно їсти, солодко спати та не напружувати пупок зайвий раз. А будь-які інші справи, не пов’язані із їжею чи сном, вважаються зайвими.

При цьому свекруха зі свекром має своє господарство. Відносно невелике, але воно потребує постійної уваги. Адже у своєму будинку як? Постійно треба щось робити, то одне, то інше, а тут ще город та худоба. Справ завжди багато. Ось свекри зі своїм господарством і розважаються щосили.

Ми з чоловіком, на мою величезну радість, живемо від його батьків далеко – день в дорозі. Тому кожні вихідні їздити до свекра я позбавлена. Та й мій чоловік теж не горить бажанням зайвий раз потрапляти до батьківського дому, бо не встигнеш переступити поріг, як тобі завдань наріжуть тридцять три штуки.

Коли ми вперше збиралися у відпустку, свекруха так стелила про відпочинок, парне молоко, рибалку, шашлик та інше, що можна було заслухатися. Просто рай якийсь, а не будиночок у селі. Казкаркою свекруха виявилася чудовою.

А за фактом нам навіть відпочити не дали після приїзду – одразу видали калоші чоловікові, позначили фронт робіт від огорожі та й до вечора, а мене привели в кухню, де мені треба було намити посуд і наготувати на всіх їжі. А хотілося прийняти душ і трохи посидіти в тиші, бо провели день у дорозі.

За всі два тижні відпустки шашлик ми бачили один раз, на рибалку чоловік так і не вибрався, а відпочинок полягав у зміні діяльності. Але найбільше мене дратувало, що ми гасаємо, як запряжені, а брат чоловіка неквапливо ходить маршрутом “кухня – туалет – спальня”. Хоча це здоровенний мужик, о якого колоди ламати можна.

– А твій братик із корисного щось робить? Чи він відповідає лише за те, щоб продукти у холодильнику не затримувалися? – поцікавилася я у чоловіка на шостий день нашого перебування у гостях.

– Мама каже, що йому важко робити щось руками, він у нас інтелектуального напрямку працівник, – посміхнувся чоловік.

Сміх та й годі. Цей інтелектуальний працівник вже сім років навчається в університеті, а все ніяк не закінчить, бо постійно відраховується та відновлюється. Платять за це все – батьки.

Свекруха вважає, що молодшого сина треба не виснажувати, у нього й так усі сили йдуть на навчання. Мій чоловік ставився до цього філософськи й постійно їздив допомагати батькам. Але це було до нашого весілля. Мені ось вистачило однієї такої “відпустки”, щоб зрозуміти, із цим треба зав’язувати.

Я мужньо витримала цей кошмар, який важко назвати відпочинком. А потім почала чоловікові пояснювати, що час йому зняти цю упряжку. Вони з батьком ремонтували загін для кіз, там ніяких особливих хитрощів чи могутніх фізичних зусиль не було.

Або паркан чоловік фарбував – теж не найскладніше заняття. Нудне – так, але не складне. З цим цілком зміг би в рамках різноманітності впоратися й молодший синок. Не треба було пів року чекати на нас. Там вся робота, що накопичилася, була не важкою, тільки батько один впоратися з нею не міг, рук не вистачало, а молодшого сина свекруха не давала до цього залучити.

Чоловік замислився, мабуть, раніше він ситуацію сприймав, як належне, а тепер глянув на неї з іншого боку. Подумав він, а потім погодився, що це неправильно. Зрештою ми з чоловіком працюємо, а його дорослий брат досі навчається, хоча скільки можна вже.

Тому ми не їздили до його батьків на весні, хоча свекруха дуже кликала, але ми чудово розуміли, що на нас чекає город, з якого нам нічого не дістанеться – все піде на продаж, щоб оплатити навчання синочка. Та й влітку, на довгі свята теж не їздили, хоч мама чоловіка дуже наполягала.

Ось тепер ми їдемо у відпустку відпочивати, а не працювати на благо свекрухи. Сповістили ми її про це нещодавно.

– Та як це не приїдете? А чи допомагати батькам не треба? – обурювалася вона.

– І в чому полягає допомога? – уточнив чоловік.

– Так ми ремонт розпочати вирішили. Шпалери вже купили, стельову плитку. Ми з батьком одні повинні з цим впоратися? Ну дякую, синку!

– А у вас є ще один синок, ти не забула? Він не інвалід, руки-ноги на місці цілком може допомогти й зі шпалерами, і з плиткою. Один чорт удома сидить.

– По-перше, він навчається! По-друге, він не вміє. У нас взагалі два сини, чому ти все на нього намагаєшся перекласти?!

Але тут чоловіка, мабуть, допекло. Він нагадав матері, що коли навчався він, то все одно приїжджав і працював, бо братик був ще “маленьким”. Не вміє щось – то нехай вчиться, ми ж не професійні ремонтники.

– А про двох синів, мамо, нагадуй собі частіше. А то таке відчуття, що в тебе один син та один пасинок, – випалив чоловік і кинув слухавку.

За десять хвилин задзвонив вже мій телефон.

– Це все ти! До тебе Сашко таким не був! Ну що, чи задоволена тепер? Відірвала хлопця від родини! – волала свекруха.

– Дуже задоволена, – тільки й відповіла я, після чого додала номер у чорний список.

Якби у батьків чоловіка був лише один син, то я спокійно ставилася б до цих трудових повинностей. Мені це все також не подобалося, але тут принаймні було б усе чесно – є батьки, їм треба допомагати. Але в нас інша ситуація, тому мені зовсім не соромно.

Хоче свекруха оберігати молодшого від усього поспіль? Нехай оберігає, але тоді й тягне все хай на собі. А наші з чоловіком шиї нам і самим ще стануть у пригоді.

КІНЕЦЬ.