Якось бідний хлопець зайшов до маленького кафе. Бідним у кафе заходити не треба. У кафе дорого. Для бідного все дорого, така бідність.

Але раптово полив льодовий дощ, почався шквалистий вітер. А двері кафе опинилися просто перед Сергієм. Він і зайшов. У тепло, затишок… У маленькому кафе горіли гарні світильники з різнобарвними абажурами. І пахло випічкою, так пахло, що Сергію трохи погано не стало з голоду.

Ні, він не голодував, звісно. Вранці кашу з’їв. З хлібом. Але в молодості швидко можна зголодніти, особливо, якщо гуляєш на свіжому повітрі. А Сергій гуляв із ранку. Був вихідний. У будні студент вчився і працював до ночі, а в неділю гуляв величезним старовинним містом. По центру, де річка, леви, коні, чудові будинки…

Небагато грошей було в гаманці, але вони були розподілені заздалегідь. Треба заплатити за гуртожиток, треба купити продукти, треба купити зошити… Сергій подумав, що можна все ж таки хоч чаю чашку замовити. Хоча дорого, мабуть. Соромно було Сергію сидіти за столиком і нічого не замовляти.

Підійшла мила дівчина в білому фартушку і в шапочці білій, – у довгій рожевій сукні. Дуже красиво! І поставила перед Сергієм порцелянову тарілку із золотим обідком. На тарілці синій кораблик намальований. І лежить гаряча булочка з корицею, посипана цукровою пудрою. І таку саму чашку зі свіжим міцним чаєм поставила дівчина.

Сергій злякався. Він нічого не замовляв. Тільки збирався. А раптом ця булочка коштує дуже дорого? І потім принесуть рахунок…

Дівчина сказала тихо та м’яко, що це – комплімент. Подарунок. Частуйтесь на здоров’я! Надворі так холодно, а ви зголодніли і замерзли. Будь ласка, їжте! Так і сказала: “Їжте на здоров’я!”.

Сергій дякував і несміливо відмовлявся. Але потім став акуратно, по шматочку, з насолодою їсти гарячу булочку. І чаєм запивати. Він вирішив заплатити, якщо треба. Скажуть – він заплатить. Навіть якщо дорого. Можна кілька днів заощадити на їжі. Якось потерпіти… Яка смачна ніжна булочка, який чудовий чай! Він вголос це сказав несподівано.

Але в кафе все одно відвідувачів не було, м’яке різнокольорове світло лилося, за вікнами шуміли вітер та дощ. Дівчина підійшла і з чайничка із синім корабликом ще чаю налила. І сказала, що знаменитим людям та великим ученим завжди у кафе раді. І завжди для них є гаряча булочка, щоби сили підтримати.

Від булочки стало так тепло і ситно, наче цілу тарілку гарячої випічки з’їв! І так затишно було у кафе. Так мирно та спокійно. І дівчина за стійкою стояла, дивилася по-доброму, ганчірочкою протирала блискучу дерев’яну поверхню. І ще воскові гарні троянди під скляним ковпаком були на стійці, – так красиво все, так витончено, зовсім не схоже на світ за вікном.

Сергій подякував, знову запитав, скільки треба заплатити? І дівчина знову відповіла, що то подарунок. Подарунок від закладу.

Дощ скінчився. І Сергій пішов, хоча ноги його не несли, він силоміць змусив себе піти, щоб не обтяжувати дівчину. Не сидіти нахабно, споживаючи світло та тепло. І так стільки дали…

І дівчина така мила, ніжна, прекрасна, як старовинна порцелянова статуетка. У музеї Сергія такі бачив, милувався. І зараз милувався б, але це непристойно – дивитися на дівчину. Він попрощався, ще раз сказав “дякую”, вийшов на холодну сіру вулицю…

Але на душі у Сергія стало легко і світло, – хоч він так переживав, тривожився про майбутнє, через гроші нервував, через те, що він зовсім один…

Сергій запам’ятав кафе, звичайно. У старовинному будинку, на розі, неподалік вокзал та театр. Тут багато кафе! Але цей заклад студент запам’ятав, звісно. Вивіска була скромна: “Душевне кафе”. І за тиждень студент знову прийшов.

Ні, не за подарунковою булочкою! Ну що ви! Сергію гроші заплатили за роботу, трошки. І Сергій купив квіти, ось такий марнотрат. Купив іриси, надзвичайно витончені, ніжні, як та дівчина. І пішов у кафе.

Знаєте, він не знайшов кафе. Будинок – ось він, з ліпниною та балконами. Вокзал – на місці. І театр. І вулиця. А кафе цього нема. Є “Млинна”, “Чарочна” та “Їдальня”. А кафе нема. Немає жодного “Душевного кафе”. І не було ніколи, як Сергію сказали працівники інших закладів. “Ви помилилися, юначе! Ніколи тут такого кафе не було!”

Але як же? Воно ж було! І в кишені у Сергія залишилася серветка, він посоромився її на столі залишити, поклав у кишеню, коли рота витер. І на серветці написано прозорими хитромудрими літерами назву!

Сергій придивився до напису, серветку розгорнув… А написано не назву! Прозорі літери складаються у слова: “Все буде добре!”… Полив раптом дощ. Серветка вмить розмокла і розпалася на крихітні білі шматочки. І сніг пішов із дощем. Зникла серветка.

Сергій стояв з ірисами на сирій холодній вулиці. А потім повернувся до гуртожитку. Іриси поставив у банку на підвіконні. І довго-довго вони стояли, до справжнього зимового снігу. Вони нагадували, що все було по-справжньому! Це не був сон. Це насправді сталося. І аромат ірисів поєднувався з тонким ароматом кориці та випічки, – хоча йому нема звідки взятися!

Минуло чимало років. І Сергій став відомим вченим. І продовжує роботу. І все в нього добре. Квартира прекрасна, сім’я, дітки, друзі, становище у суспільстві.

Але іноді ввечері він іде гуляти один. Зрідка. Сирим осіннім вечором, коли холодний вітер дме і дощ збирається. Він каже, що йому легше думається за такої погоди. І самотня прогулянка допомагає знайти вирішення проблеми.

Він ходить до того кафе, якого немає. Він трохи сподівається, що якось побачить двері, вивіску, чудові світильники з різнокольоровими скельцями, дівчину в рожевому платті і білому фартуху… Але кафе немає. Хоча в цьому місці трішки пахне корицею та ірисами.

І Сергій йде додому, змерзлий, але з теплим почуттям у грудях. По дорозі він купує квіти дружині: троянди, лілії, вона любить. А він кохає дружину. І все дуже, дуже добре у житті. І за все треба бути вдячним. І завжди платити за добро, – Сергій такий чоловік.

Але іноді уві сні він знову у маленькому кафе. І чомусь плаче від тихої радості та умиротворення. І ллється різнокольорове світло, а на тарілці – синій кораблик…

КІНЕЦЬ.