Дівчинка сиділа на лавці та nлакала. старий, що гуляв сквером, підійшов до дитини і знайшов конверт у кишені кофтинки дівчинки. У конверті була записка від мами дівчинки
“Добра людина, яка знайшла мою дочку. Її звуть Антоніна Володимирівна Синельникова. Дата народження 5 січня 2002 року.
Я Марина Петрівна Синельникова цим підтверджую свою відмову від доньки. Цього вимагають обставини. Віддайте її, будь ласка, в nритулок. Дякую!”.
Дід посидів хвилинку, потім узяв Тонечку на руки і відвів у відділення nоліції. Так Тоня потрапила до дитбу динку… Минуло п’ятнадцять років.
Тоня вже навчається у кулінарному технікумі, на кондитера, паралельно працює у кафе кондитерській. Там на роботі у них у фоновому режимі працює телевізор. І якось дівчині попалася програма “Чекай на мене”.
Так у неї з’явилася ідея, як здійснити свою давню мрію та знайти матір. Тоня через інтернет заповнила анкету телепередачі і почали чекати на відповідь. Зателефонували їй за півроку. – Антоніна Синельникова?
– Так.
– Ми знайшли ваших родичів. Запрошуємо на телепередачу…
– Ми запрошуємо до студії Олександра, – сказав ведучий. Вийшов хлопчик років десяти.
– Чому ти вирішив, що треба зустрітись з Антоніною?
– Вона моя сестра. Я побачив її історію в інтернеті і згадав, як мама розповідала, що я маю сестру, але вона її здала в nритулок.
– Як звуть твою маму?
– Мами рік тому не ста ло. Її звали Марина Синельникова. Тоня підбігла до брата і почала його обіймати.
– А з ким ти приїхав до нас? – З бабусею. Вийшла бабуся і обняла обох своїх онуків.
– Ми ніколи більше не розлучимося! – примовляла вона.
КІНЕЦЬ.