Я чесно два роки намагалася налагодити стосунки з дочкою чоловіка від першого шлюбу, але в ці шкільні канікули вона мене допекла остаточно та безповоротно. Виганяти її не стала, сама поїхала із сином до батьків, але чоловікові сказала, щоб духу її більше в нашому домі не було. Він на мене надувся за це, але мені начхати, я свого рішення не зраджу.

Коли ми з Андрієм познайомилися, у нього за плечима вже був невдалий шлюб та десятирічна дочка. У розлученні він на той момент був вже років зо три. Там усе розвалилося до мене і без моєї участі.

Зустрічалися ми недовго, одразу вирішивши розписатися. Перший рік чоловік не наполягав на моєму неодмінному спілкуванні з його дочкою, я теж не рвалася. Навіщо мені спілкуватися з чужою дитиною, яка вже вороже до мене налаштована. А що дівчинка налаштована вороже, я знала. Там мама з бабусею дуже постаралися навіяти їй, що в тата тепер нова сім’я, тому тепер він не зможе забезпечити їй всі забаганки.

То була чиста правда. Після весілля була серйозна розмова з чоловіком про те, що не діло майже всю зарплату спускати на дитину. Заробляє чоловік добре, офіційно платить аліменти, а понад зазначену суму без роздумів купував усе, на що вказував пальчик дочки.

Мене це не влаштовувало, бо в сім’ю чоловік приносив жалюгідні рештки, яких ні на що не вистачало. Нам вдалося дійти компромісу і грошове забезпечення Діани було урізано. Андрій платив аліменти, купував на свята дорогі подарунки, без писку оплачував якісь поїздки, але бездумно тринькати гроші на дочку таки перестав.

Також цьому посприяло очікування нашої спільної дитини. Чоловік зрозумів, що незабаром у нього з’явиться ще одна дитина, яку треба буде забезпечувати. Ніхто не вимагав, щоб він заради нової дитини забув про дочку, але міру таки знати треба.

Коли з’явився син, Андрій загорівся ідеєю, щоби діти дружили між собою. Мені ця ідея здавалася приреченою на провал – по-перше, дуже велика різниця у віці, по-друге, Діана заздалегідь негативно налаштована до брата, адже це через нього вона не може тепер крутити тата на гроші так, як звикла.

Я спробувала чоловікові м’яко пояснити це, але той уперся і все. Говорив, що йому це дуже важливо, адже вони обоє його діти, він любить їх однаково, до того ж вони рідні. В результаті я пішла на поступки, коли синові було вже близько семи місяців. Діана почала приходити до нас у гості, щоб “пограти з братиком”.

З цієї миті мені хоч-не-хоч довелося спілкуватися з дівчинкою, не могла ж я ходити повз неї, як у порожнього місця. Але спілкування у нас не складалося. Діана, нацькована мамою і бабусею, сприймала мене в багнети. Потім я помітила, що вона по дрібницях шкодить – то мої духи “випадково” розіб’є, то в салат, також “випадково”, всипле майже всю сільничку, то брудними руками пройдеться по моїй шубі.

Чоловік усе списував на випадковість, але по хитрому обличчю Діани було ясно, що жодними випадковостями там і не пахне – лише бажання нашкодити. Але це я все мужньо терпіла, поки на цих шкільних канікулах Діана не перейшла межу.

Андрій забрав доньку на три дні, доки її мама кудись вирішила з’їздити. Я аж три дні бачити її не хотіла, але що тепер вдієш, привів так привів. Довелося заздалегідь морочитися з приготуванням їжі для неї, бо вона вередує, то буду їсти, то не буду. Чоловік працює, тому допомоги чекати мені не довелося.

Поки Діана була в нас удома, я звернула увагу, що син почав частіше плакати й вередувати. Спочатку не могла зрозуміти, з чим це пов’язано, а потім побачила, як дівчинка штовхає його, щипає нишком. Я й раніше помічала синці, але думала, що він сам десь стукнувся, це він у нас може. А тут з’ясувалося, що його сестра кривдить.

У свої майже тринадцять років вона вже мусить розуміти, що добре, що погано і що робити не можна. Я відреагувала бурхливо, підвищила на неї голос, а у відповідь почула, що вона взагалі бажає нам здохнути, адже тоді ми не будемо забирати час і гроші її батька. Як я втрималася, щоб не вкотити їй ляпаса, не знаю, мабуть, тому що руки були зайняті.

Чоловік при розмові не був присутнім. Я розповіла йому пізніше, але він не повірив, Діана, звичайно все заперечувала. Доводити щось я не бачу сенсу. Я просто сказала, що це був останній раз, коли вона у нас гостює. Більше я такого не дозволю. Зібрала сина та поїхала на пару днів до батьків.

Повернувшись додому, знайшла надутого скривдженого чоловіка, який вважає, що я просто намовляю на його дочку, адже вона так щиро ридала і клялася, що такого не було. Я плакати та в чомусь присягатися не збиралася. Своє бажання я висловила – ноги її в нашому домі не буде. А якщо чоловік вважає інакше, то буде розлучення, мені здоров’я мого маленького сина набагато важливіше.

КІНЕЦЬ.