Алла стрепенулась, почувши своє ім’я, і поспішила в кабінет лікаря.

– Коли будуть готові аналізи? – запитала вона зі сльозами на очах.

– Ми вам повідомимо.

– А не можна пошвидше? Я б доплатила…

Від цих слів лікаря кривився, і ледь не виставив пацієнтку.

Додому йти не хотілося. Алла взяла вихідний на роботі.

– Може в парк піти? – подумала жінка. – Сто років там не була… А раптом це мій останній спокійний день, доки я ще не знаю свій діагноз? Раптом у мене більше ніколи не буде шансу насолоджуватися тим, чим я можу насолоджуватися зараз.

Адже найчастіше вона саме так і робила. Захоче купити кофтинку, що сподобалася – ой, ні, не треба, я ж дочці чоботи обіцяла.

А як вона на куртку збирала… Чоловік, як дізнався про це і давай випрошувати – віддала. Все до копійки віддала, йому треба було ремонтувати автомобіль.

Готувала тільки те, що чоловік і діти просили, її бажання не враховувалися зовсім.

Отак завжди, все для сім’ї, для дітей, а їй самій – нічого!

А життя виявляється, таке швидкоплинне – вжик і тебе більше немає…

Десь далеко Алла помітила напис «Чебуреки».

– Сто років не їла чебуреків, хіба тільки в молодості… – подумала вона. – Навіть в кафе не ходила в обідню перерву, а приносила з собою контейнери з їжею…

У наступні пів години Алла сиділа і наминала румʼяні чебуреки і запивала все це смакоття запашною кавою.

– А чебуреки тут і справді чудові. От Володя розсердиться, коли дізнається, що я зайшла в кафе. Що ж сама винна, у всьому потурала чоловікові й дітям, тепер пожинаю плоди.

Надворі стояла пізня осінь. Багато дерев уже давно скинули своє листя, і тепер стояли наче прозорі.

Зате на землі утворився химерний яскравий килим з осіннього листя.

Алла сіла на лавку й гірко заплакала. Вона розуміла, що, можливо, нічого не підтвердиться, а серце говорило про інше. А раптом… Ось через це «раптом» вона й переживала.

Дочка студентка, син нещодавно одружився, чоловік… Хоча який він чоловік, так просто на словах… Що тепер скаржитися, сама такого обрала…

– Алла?! Це ти, чи що?! – раптом почула вона чийсь голос.

Від гучного вигуку Алла аж стрепенулася. Вона подивилася хто її кличе й застигла від несподіванки.

– Руслан?! А ти тут як? – запитала вона.

То був її давній знайомий.

– До матері приїжджав… То значить, ти досі з Володькою?

– Досі…

– Холодно…

Чоловік зіщулився і допитливо подивився на Аллу, ніби хотів зрозуміти, що з нею не так.

– А ти змінилася.

– Знаю.

– Щось трапилося? Я можу тобі чимось допомогти?

– Навряд чи.

– Може, розкажеш? Ходімо в кафе, там тепло та атмосфера душевніша.

– Добре, тільки я нічого не буду, нещодавно поїла.

– Сподіваюся, хоч від чаю не відмовишся?

– Не відмовлюся.

Алла все розповідала і розповідала, ніби переживала, що її співрозмовник кудись зникне, а вона ще багато чого не розкаже.

Подругам таке не можна говорити – засміють. Вони й так вважають її недолугою, яка зовсім не думає про себе.

Батькам теж багато не скажеш – у матері тиск, у батька цукор.

А Руслан… Руслан тут проїздом, поїде, і вони більше ніколи не зустрінуться…

– Ти це подруго, облиш, ти навіщо ще нічого не знаючи так переживаєш? Ще нічого не зрозуміло, а ти вже собі накрутила.

– А раптом?..

– Не раптом! У тебе чоловік, діти, батьки в кінці кінців! Разом ви впораєтеся, зараз багато всього лікується, так що не переживай. Володька, правда, у тебе не подарунок, але це вже ти сама винна, розбалувала чоловіка. Ось мій номер телефону, якщо що дзвони. Дзвони, як будуть готові результати.

Тієї ночі Алла не могла заснути. Донька ночувала у подруги, чоловік десь затримувався, і їй нічого не залишалося, як увімкнути телевізор й клацати кнопками пульта.

Раптом вона знайшла свій улюблений фільм, який любила дивитися ще в молодості.

Алла підскочила з дивана, дістала з шафи подароване кимось ігристе, налила в келих, і зручніше вмостилася на дивані.

– З якої нагоди свято?

– Святкую останні спокійні дні…

Володимир застиг – невже Алла про все здогадалася?

Невже їй хтось розповів, хоча навряд… Він завжди був такий обережний…

– Володю, скажи, ти мене кохаєш?

– А чому ти питаєш?

– Просто хотілося почути… Знаєш, я сьогодні аналізи здавала… Я так переживаю, що раптом все підтвердиться…

– Зараз медицина зробила крок вперед.

Хоча десь у глибині душі, чоловік подумав, що було б добре, якби підтвердилося…

Йому не довелося б подавати на розлучення, і ділити спільно нажите майно. Скільки живуть? Рік – два? Зате потім вони з Ларисою зможуть одружитися і ніхто не зможе йому дорікнути, що він залишив дружину і проміняв її на іншу.

Залишилося тільки чекати й сподіватися…

Алла була на роботі, коли їй зателефонували з клініки і попросили зайти до лікаря. Віктор Олегович невдоволено глянув на свою співробітницю, яка вже втретє за місяць брала вихідний.

– Алло, якщо так далі триватиме…

– Не триватиме. Обіцяю, якщо таке станеться знову, я напишу заяву за власним бажанням.

На жаль, її побоювання підтвердилися…

– На жаль, шанси невеликі, але ми повинні спробувати хоча б відстрочити.

– Відстрочити, що?! Це кінець…

– Ну, навіщо ви так? Навіщо загадувати наперед? У нас хороші лікарі, ми постараємося зробити все, що в наших силах, а поки порадьтеся зі своїми домашніми та приходьте у понеділок.

Алла ледь дочекалася вечора, щоб поговорити з рідними. Чоловік знову затримувався, дочка нервувала, що може спізнитися на побачення до свого хлопця, а на телефон сина весь час надходили нові і нові смс від дружини.

– Мамо, довго ще?

– Зараз, хай тато прийде.

– О! З якого приводу збори?

– Володю, прийшли результати аналізів… На жаль, все підтвердилося…

– Мамо, я не розумію, про що ти?

– Лікарі сказали, що не довго лишилося, але можна спробувати… Тільки сума непідйомна… Хоча якщо…

– Що якщо?!

– Якщо взяти кредит, або продати нашу квартиру в центрі і купити десь на околиці.

– Ти взагалі, чи що?! Навіть якщо ми продамо сто таких квартир, тобі це навряд чи допоможе!

– Мамо, вибач, я теж нічим не можу допомогти.

– Значить, як я просила гроші на поїздку на відпочинок – так грошей немає, а як на це, так, будь ласка, можна й кредит взяти! А тато правий, який сенс, якщо толку не буде?

Алла не вірила своїм вухам. Невже їй це не сниться, і це її діти та чоловік говорять їй про те, що не варто навіть сподіватися на їхню допомогу та співчуття.

– Якщо це все, то я побігла. Мій мене вже, мабуть, зачекався!

Син теж розвів руками, всім виглядом показуючи, що він солідарний з усіма і, попрощавшись, поїхав. Алла з надією глянула на чоловіка.

– Ну, як же ж так? Ти ж обіцяв мені, що завжди будеш поряд і завжди підтримуватимеш мене. Ми ж присягалися, пам’ятаєш? І в горі, і в радості, поки… Поки не розлучать нас.

– Алло… Зрозумій мене правильно… Це все пусте… Їм тільки гроші твої потрібні…

– А хіба є варіанти?

– А якщо звернутися у державну лікарню?

– Не факт, що мені там допоможуть, а у приватній…

– Я втомився, і взагалі, я не згоден! Я не дозволю продавати нашу квартиру. Я проти!

Володимир пішов у душ, а Алла залишилася сидіти на кухні, не знаючи, що робити. Задзвенів її телефон, потім знову і знову. Потім пролунав дзвінок, на екрані висвітлився напис «Кохана». Алла мовчки піднесла телефон до вуха й застигла.

– Котику, ну де ти? Що твоя недолуга хотіла від тебе цього разу? Твоя кицька вже скучила.

Аллі стало гидко. Вона мовчки відключила телефон і поклала його на стіл. Сил сваритися, і з’ясовувати стосунки не було. Потім трохи подумавши, вона зняла обручку і поклала її поряд.

Накинувши куртку, Алла вийшла з дому. Було темно, йшов дощ, але вдома залишатися їй не хотілося. Вона не могла ніяк осмислити всю ту інформацію, яку вона сьогодні отримала.

Вона дуже слаба, дітям на неї все одно, а у чоловіка, виявляється, є коханка і він, напевно, рахує дні, коли все закінчиться і він із чистою совістю зможе привести в їхню хату нову господиню.

Хотілося плакати і комусь виговоритись. До батьків не можна, до подруг теж, вже пізно. Може…

Руслан примчав швидко, і вже через пів години вони сиділи в затишному кафе.

– Алло, не хвилюйся, все налагодиться.

– Що налагодиться? Я не маю часу чекати.

– А поїхали-но зі мною! Тобі все одно втрачати нічого, я тебе столичним лікарям показав би…

– А можна?

– Звичайно! Я ще тиждень пробуду у місті, продаю зараз квартиру матері. Ти поки що залагодь всі формальності, вийди у відпустку, звільнися, збери речі, документи. А потім я тебе заберу.

Алла дивилася на давнього друга і не могла повірити, що він єдиний, хто запропонував їй допомогу. Адже колись Руслан був закоханий у неї, і навіть хотів одружитися. Але коли він служив, Алла закохалася у Володьку й вийшла за нього заміж.

Руслан, дізнавшись про це, вирішив залишитись у столиці, приїхав тільки на поминки матері, і ось зараз, щоб продати квартиру.

Ох, якби все повернути назад… Вона, звичайно ж, вчинила б по-іншому і дочекалася б його, але минуле, як відомо, не повернеш, і їй залишалося жити тільки теперішнім.

– Алло! Ти про що замислилась? Я говорю-говорю, а ти мовчиш.

– Вибач.

– Я сьогодні лотерейні квитки купив… Тримай один, може пощастить!

Алла машинально, поклала лотерейний квиток у кишеню і через силу посміхнулася…

…Весь тиждень минув, як у тумані. Алла звільнилася з роботи, зібрала всі необхідні документи, медкартку, страховку тощо.

Домашнім вона нічого не говорила про свій від’їзд, не бачила в цьому сенсу. Хотіли щоб вона пішла? Нехай тепер насолоджуються її відсутністю.

В останній момент вона згадала про лотерейний квиток, а що якщо…

Вона зісшребла захисний шар і ахнула від подиву – десять мільйонів!

Алла довго не могла повірити в те що вона в грала і все перевіряла й перевіряла лотерейку.

Цих грошей могло б вистачить і синові на квартиру, і дочці на поїздку, і навіть тут, у їхній квартирі, зробити косметичний ремонт і щось оновити з меблів.

Але вона, звісно, робити цього не стане. Все, досить з неї! Тепер кожний сам за себе! Вони піднесли їй добрий урок, шкода тільки що невчасно…

– Алло, ти звільнилася?

– Так.

– А чому мені нічого не сказала?

– А який сенс?

– Не зрозумів. А як же ж твої процедури? Де ти гроші брати збираєшся? На квартиру не розраховуй, на мою зарплату також.

– А я й не розраховую. Я тільки-но виграла десять мільйонів і ще… Я їду.

– Стривай, як це виграла?! І де ж гроші?! Ми маємо знати, якщо…

– Якщо що? Якщо мене не стане?

Алла зневажливо зміряла чоловіка поглядом, взяла валізу й сумочку і вийшла на вулицю.

Руслан вже на неї чекав. Він галантно відчинив їй двері автомобіля і акуратно поклав валізу Алли в багажник.

– Тебе шукати не будуть?

– Будуть! З такими грошима! Я виграла десять мільйонів! Уявляєш?! Точніше ти виграв…

– Ось бачиш, тобі щастить, а ти ще вважаєш себе невдахою! А пам’ятаєш, як я бігав за тобою?

– Звичайно пам’ятаю. Пам’ятаю, як батько у дев’ятому класі мене не пускав до тебе, а я через вікно вилазила.

– Ось це так часи були, я навіть пам’ятаю, як збирав гроші, щоб поїхати з тобою кудись. Стільки років минуло, і тільки зараз я зміг наважитися на таке…

Алла мовчала. А й справді їх стільки всього пов’язувало, вони стільки пережили разом, а вона вмить перекреслила його любов. Адже він досі так і не одружився, досі любив її і мріяв, що колись вони знову будуть разом. На її щастя в потрібний момент Руслан знову виявився поруч…

…Результати аналізів не підтвердилися!

– Нічого страшного, – заспокоїли лікарі Аллу.

Жінка не знала плакати, чи сміятися.

А Руслан дивився на Аллу і думав:

– От і все. Зараз вона подякує мені за все, і поїде до родини, а йому лишається тільки мріяти…

– Аллочко, ти задоволена?

– Я щаслива!

– Які в тебе плани? Ти коли додому повертаєшся?

– Ти хочеш, щоб я поїхала?

– Ні, звісно… Хіба ти…

– Руслане, ми й так багато пропустили, і якщо ти дозволиш, то я хотіла б залишитися з тобою…

…Алла сама подала на розлучення, хоч Володимир довго не погоджувався розлучатися.

Син та дочка вимагали від матері поділитися виграшем, чоловік вимагав свою частку, інакше казав, що нічого не підпише, але Алла тільки розводила руками:

– Далі вже без мене любі мої! Нічим вам допомогти не можу, і так вас стільки тягла…

…І нехай хтось скаже, що в сорок п’ять пізно починати все спочатку, нехай діти та чоловік осуджують її за меркантильність, та Алла вважає, що після пережитого вона просто зобов’язана прожити довге та щасливе життя!

Прожити його разом з чоловіком, який ніколи не зрадить її.

З яким вона буде, як за стіною. І в горі, і в радості… З її Русланом…

КІНЕЦЬ.