Поліна збиралася на роботу, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила мама. – Поліна, де в тебе записні ключі? – раптом запитала мати. – А тобі навіщо? – здивувалася Поліна. – Повернешся додому тоді й все поясню! Залиш ключі сусідці. Мені потрібно до тебе сьогодні заїхати, – сказала мама і закінчила виклик. Поліна не стала перечити матері, і перед відходом на роботу, зайшла до сусідки і залишила їй запасні ключі. Робочий день пролетів швидко. Поліна повернулася додому. Вона тихо відкрила двері крвартири своїм ключем, зайшла в коридор і застигла від побаченого

Рано-вранці Поліна вийшла з під’їзду свого будинку. Надворі стояв березень місяць. На землі місцями ще лежав сніг, але в повітрі вже відчувався ні з чим не порівнянний запах природи, що прокидається від зимової сплячки. Поліна зупинилася біля під’їзду, заплющила очі на хвилинку і вдихнула свіже повітря.

Моя улюблена пора року, посміхнулася своїм думкам Поліна. Вона повільно йшла вздовж вулиць. Трохи раніше сьогодні вийшла з дому, щоб прогулятися перед роботою і відволіктися від думок, які її долали з учорашнього дня. Напередодні у дівчини в гостях була її мати Надія Петрівна з несподіваною пропозицією.

П’ять років тому Поліна вийшла заміж та переїхала до чоловіка до його квартири. Жили вони дружно. Обидва вирішували проблему не сварками, а спільним обговоренням. Подружжя вже планувало поповнення в сім’ї, але трохи більше року тому чоловік Поліни поїхав у відрядження на автомобілі і з ним сталася біда, його не стало.

Втрату чоловіка Поліна переживала важко. Залишившись одна у двокімнатній квартирі, вона все не могла звикнути до того, що чоловіка немає, не могла доторкнутися до його речей, щоб винести їх із квартири. Її мати, приходячи до Поліни в гості, не розуміла, що це за переживання на порожньому місці.

– Що ти тут театр влаштовуєш, – казала вона. – Скажи спасибі, що двокімнатна квартира тобі дісталася просто так. Радій, що в тебе є свій дах над головою в наш непростий час.

Поліна мовчала, сил сваритися з матір’ю не мала. Час минав і потихеньку  переживання відходили. Робота, щоденний побутовий клопіт, подруги поступово повернули Полині смак до життя. Вона зробила перестановку у квартирі, прибрала подалі всі речі, які нагадували їй про чоловіка. Життя налагоджувалося. Вона ще молода. Нових знайомств вона уникала.

– Так і переживатимеш за своїм благовірним? – Щоразу запитувала її мати. – Скільки можна? Вже рік минув, час нового чоловіка шукати.

Поліна знову мовчала. У їхній сім’ї вона завжди була мовчазною. У дитинстві з народженням молодшого брата для Поліни світ змінився до і після. Хоч і було їй лише п’ять років, але вона все чітко пам’ятала. Вона підбігала до матері, щоб поділитися з нею своїми образами і переживаннями, а та казала, що вона втомилася, і їй справи немає до цих дитячих нісенітниць.

Як Поліні було прикро чути такі слова! Згодом вона замовкла і все більше віддалялася від матері, бо зрозуміла, що центр їхньої родини це її молодший брат Олег. А сама Поліна не заслуговує на велику увагу.

Вона навчилася приховувати свої почуття. 

– Ти як нерідна, нічим не поділишся, ніколи не розповіси, що відбувається у твоєму житті, – якось поскаржилася мати. Вже майже доросла Поліна пропустила ці слова повз вуха і знову промовчала.

Наразі мати з молодшим братом жили у себе в квартирі, Поліна у себе. Надії Петрівні все не давала спокою окрема квартира доньки. Якось вона прийшла в гості до Поліни із пропозицією.

– Олег збирається одружитися. Жити їм нема де. Наречена приїжджа. Збирається жити у мене зі своєю майбутньою дружиною. Я що придумала – місця у тебе тут багато, давай ти переїдеш жити назад до мене, а син житиме в цій квартирі. Нехай живуть окремо. У тебе все одно нікого немає, ні дитини, ні чоловіка, тож яка різниця, де тобі жити. Що скажеш? – спитала Надія Петрівна.

Поліна так розгубилася, що промимрила, – подивимося, треба подумати.

Мати відразу вирішила, що дочка згодна, вона ж не відмовила. – Ну ось і добре. Ти тут думай, а я займуся невідкладними справами, весілля на носі. І переїзд? – Запитала Надія Петрівна з доброю усмішкою на обличчі.

І ось рано-вранці Поліна йшла вулицею і роздумувала, що їй робити з пропозицією матері. Брату допомогти вона хотіла, але їхати зі своєї квартири? Та ще й жити разом із матір’ю? Після довгих роздумів вона вирішила, що відмовить. Нехтувати своїми інтересами вона не буде. Вдень на роботу Поліні зателефонувала мати.

– Де в тебе запасні ключі? Залиш їх сусідці, завтра приїду до квартири.

– А навіщо тобі ключі?

– Як навіщо, – мати вдала, що не зрозуміла. – Ми ж учора все обговорили. Ти переїжджаєш до мене, а в твою квартиру переїжджаєш брат із нареченою. Нехай уже там починають спільне життя, незабаром весілля. Олег уже збирає речі.

– Мамо, здається, ми вчора ще ні про що не домовлялися. Я сказала, що подумаю. Згоди на переїзд не давала. Давай відкладемо цю розмову. Мені зараз незручно розмовляти, я на роботі. – Упевнений тон матері поставив її в глухий кут.

– Звісно, поговоримо. То як мені забрати ключі? Або ти сама підвези в обідню перерву, – продовжувала мати, ніби не чуючи Поліну.

– Мамо, ще раз тобі поясню – ключів не буде. Всі розмови ввечері, я зараз не можу говорити, – і Поліна поклала слухавку. Увечері вона поспішила додому. Не встигла увійти, як пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла не лише мама, а й брат із незнайомою дівчиною.

– Познайомтеся. Це моя майбутня дружина Оксана, – представив дівчину Олег. І вся братська делегація пройшла у квартиру. Оксана почала оглядати квартиру . А мати та Олег пройшли на кухню для переговорів. Поліна навіть не знала з чого розпочати, дивлячись на нав’язливих родичів.

– Ти хотіла зі мною поговорити, – першою почала розмову Надія Петрівна.

– Мамо, я хочу, щоб ти мене почула. Переїжджати я не буду.

– Не зрозуміла. Ти збираєшся жити разом із молодими після весілля? Їм буде незручно, якщо ще й ти тут житимеш. Як ти не розумієш очевидного? – Здивувалася Надія Петрівна і округлила очі.

– Ще раз повторюю. Я переїжджати зі своєї квартири не маю наміру. І нікого впускати сюди не буду. Олег житиме або з тобою, або нехай орендує квартиру, якщо хоче жити окремо. Йому двадцять п’ять років, хай сам вирішить це питання, – вже нервувала жінка.

– Поліна, ну як так можна? Ти вчора стверджувала, що згодна, а сьогодні передумала? Ми вже обговорили все на сімейній раді. Не забувай, ми одна сім’я та всі питання вирішуємо разом. І Оксана вже майже член нашої родини. І більшість висловилася за переїзд. Тож ти просто зобов’язана погодитися!

Поліна застигла від такого натиску. На неї дивилися мати, Олег і Оксана. Поліна відчула себе некомфортно.

– Збирай речі, ми допоможемо тобі. Якщо ти ще не зрозуміла, то Оксаночка вагітна. Як ми вчотирьох у нас житимемо? Як ти собі це уявляєш? Вони житимуть тут, а ти житимеш у мене. Звикнеш і мені буде спокійніше. Давай не затримуй нас, ми вже все вирішили, – мама підштовхнула дочку до дверей у кімнату.

Там Оксана із рулеткою робила виміри. – Олег, я думаю, тут буде ліжечко для дитини. Частину речей доведеться перевезти до мами, частину викинути.

Поліну вона не помічала, обходила її як предмет меблів, а, зачепивши її, навіть не вибачилася. Поліна перестала стримувати себе.

– Так, пішли геть звідси. Вирішуйте свої житлові проблеми без мене. Я житиму тут у своїй квартирі. Оксано, постав на місце вазу, – майже сварилася Поліна.

– Ні, ви бачили таку егоїстку. Вона думає лише про свій комфорт. А на рідних і навіть на матір їй начхати, – Надія Петрівна навіть схлипнула.

Поліна здригнулася. – А як довго вони збиралися жити у мене у квартирі?

– Напевно, поки дитина в інститут не вступе, – мати відразу заспокоїлася. Після народження малюка вони точно не з’їдуть звідси.

– Що ж мені подарувати їм квартиру? Такий план? – Поліна все-таки не хотіла здаватися і пильно стежила за маминою реакцією на її слова. Надія Петрівна відвела від дочки свій погляд, і Поліна зрозуміла, що вгадала.

– Відмовлятися від свого майна я не буду, а Олег нехай сам заробляє на квартиру. Поки живіть усі разом, адже ми одна сім’я і навіть Оксана, – Поліна побачила, як наречена брата щось квапливо засовує до своєї сумки. Та й родина, гірко посміхнулася вона.

– Ні, Олег, ти подивись, вона ще й сміється. Ти, дочко, думаєш тільки про себе, – крізь зуби промовила мати, прямуючи до виходу. – Запам’ятай, немає в тебе більше брата та матері.

– Ось вже не чекав від тебе, сестричка. Може, ще передумаєш? – додав брат, ідучи за Оксаною. Вони пішли.

Поліна з одного боку була рада, що не дозволила рідним сісти їй на шию, але з іншого боку, це її єдині рідні люди. Мати та брат.

КІНЕЦЬ.